А Пульхерія Іванівна завідує в мене редвидатом. Це славетна людина. Коли я приймав посаду, мені стільки про неї наговорили, що я й справді думав її викинути з установи. Але тепер я бачу, що це була робота злих язиків. І справді Пульхерія Іванівна така прекрасна женщина: у неї таке прекрасне волосся золотом, що я прямо дивуюсь. І потім вона така енергійна, така розбитна. Пульхеріє Іванівно! питаю я. Ви заключили договір із професором Чам? Як же! Давно заключила. Він такий хороший чоловік; у нього таке, знаєте, велике горе: вчора фокстерєр здох, і потім він такі прекрасні роботи пише Я гадаю, що йому треба дати найвищу ставку. О, Пульхерія Іванівна не проморгне. Це я добре знаю. Вона не підірве авторитету нашого видавництва. Вона викине на ринок, так би мовити, сливки наукової мислі. Обовязково! Обовязково! кажу я. Найвищу ставку. І, щоб завжди бути в курсі справ, виймаю з бокової кишені порожній блокнот і беру олівець. Дозвольте, Пульхеріє Іванівно, записати ці прекрасні роботи, які незабаром випустить наше видавництво. Вона: Ах, Миколо Григоровичу, я й забула От память Я зараз принесу їх. Що ви! Що ви, Пульхеріє Іванівно! Не турбуйтесь. Дозвольте тоді мені просто написати: в якому це буде відділі? Вона: Відділі? Ах, боже мій от память Це ж відомий професор Чам по по неврогеології, здається. Професор Чам. Професор Чам.
Ніч. Весна. Міст. Марія. Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Nicolas! Про що ти думаєш? Милий мій! Ти думаєш про осінь? Невже ти думаєш про осінь? Милий мій! Похили свою голову на моє плече, розкажи мені голубу поему. Маріє! і я чую, як гримить повінь, як біжать мутні води в невідому даль, і моя радісна Марія кладе на моє чоло свої духмяні кучеряшки й пахне, як юність, як безмежні дороги в прекрасний невідомий край.
Уранці прийшла весна. І цілий день тануть сніги. Біжать по дорогах потоки, і чути: десь хропуть коні. Стоїть таке неможливе небо, нібито воно тільки-но народилось. Учора опівночі, коли за городом урочисто скликав гудок нічну зміну, над костьолом із західного боку повис теплий туман. Учора я думав про Тургенєва й про вальдшнепів, тому що це в крові, тому що мій батько був стрільцем, думав про заводі на Ворсклі, про свій степовий край, про його одинокі озера, що стоять там, де пересікаються чумацькі шляхи. Сьогодні мої мислі про інше. Це знає й Марія. Я думаю зараз про женщину революції. Nicolas! і Марія виймає хустку, що пахне конвалією, і підбирає волосинки під капелюшок, що їх розкидає весняний вітер. Nicolas! Ти скажи мені: невже женщина так міцно звязана з революцією, що без неї новелістові не можна обійтись? Да, Маріє! Без женщини не можна обійтись. Бо женщина це круг наших емоцій. А я от тобі не вірю! говорить Марія й підставляє весняному вітрові своє обличчя. Ніч. Весна. Міст. Марія. Гримить весняна повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами город. Ми чуємо, як глухо бється крига. Над костьолом горить огонь. Nicolas! Я тобі не вірю, тому що ти й досі не показав женщини в революції. Да, Маріє! Я ще не показав, але я покажу. Ні, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленні вона не більше, як самичка.
Маріє! Да, Nicolas! Так. Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Кводлібет. У Діккенса, здається, в «Записках Піквікського клубу» герой скрикнув: Їхать так їхать, як говорив папуга, коли кішка потягла його за хвіст. У Діккенса, здається, з тих же «Записок Піквікського клубу», є й такий радісний вираз: А от і я! як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.
Студент жив у підвалі, в кімнаті з одним тусклим вікном, що виходило на глуху брудну вулицю. Але й тут він жив милостю якоїсь грузної баби, що знімала весь підвал і одводила йому цю кімнату виключно за його прекрасні очі: кожної суботи баба тягла студента до себе на кухню, напоювала його там жовтим (якась примісь) самогоном, і, коли студент часто починав хилити голову на бік, коли повз вікна проходив із калатушкою сторож, грузна баба брала енергійним жестом свою жертву за плече, роздягала її догола і клала на своє ліжко. Після так званої суботньої ночі студент завжди почував у роті якийсь неприємний запах і потім цілий день спльовував. Це теж деталь, і, «позаяк» вона з життя, я й її пишу. Маріє! Не будь наївна. Я даю тобі запах слова.
І знову переді мною легко-синя даль надзвичайного минулого. І знову я чую далекий загірний голос: «Пройдуть віки, найдуть свою змужнілість, пізнають радість і журу твоєї прекрасної землі, відійдуть по древній дорозі в небуття, але ніколи не повториться народження твоєї мятежної нареченої». Тільки один раз! Тільки один раз! Так бє годинник над ратушею глибокої ночі, коли тривожно горить циферблат.