А сонце вже зовсім сховалось за Котелевським лісом. Дмухав суховій. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нікуди. Ванько хотів додому бігти не пустили. Проте вийшло зовсім несподівано. Гості хоч і явились у Грушівку, та не з того боку. Вискочили з Гордієвого городу і вже біля збірні. Дехто не встиг навіть підвестись. Були це ніхто інший, як дячок Нечипір із Троїцької церкви, що торік пішов у партизани, та Кажан.
«Тюхтії!» думав дячок і нахабно дивився на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішньо вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу. Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка. Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся: Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.
А коли хтось кашлянув несміливо, Кажан майже проверещав: Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цілий отряд стоїть. Подивились у той бік, куди Кажан головою мотнув, нічого нема. Так то, люди- усміхнувся єхидно дячок і думав про Кажана: «Дурень!» Недарма амнестію випустили, казав далі той. Миритись хочуть! Дзуськи! Хай повернуть тих і те, що в «чеку» забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього! Селяни з цікавістю дивилися на Нечипора, а він сидів на дровиняці й пахтів кільцями. Знали його раніш, чули про його діла, і чомусь не вірилось, що це є він. Хотілось підійти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цілий рік ловлять і нічого не вдіють як вюн крутиться. Кажан ще казав про згоду, хоч його ніхто й не питав. Да! Доки не повернуть миру нема. А що ж у тебе, голубчику, забрали? спитав Кудря. Це вам звісно. Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого? Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається. Ось я тобі покажу, що в мене було, і зняв одріза. Та про мене, голубчику, все одно сказав дід Кудря і зблід. Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли вбік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув: Мені незручно. Ви вже йдіть до себе Якби ж у мене не кумував Нечипір Ну й добре- Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішов до розправи. Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами. Розбили їх, мабуть, сказав хтось і зідхнув. Звісно, розбили. Отож їм і тікати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть. А звісно, війська хоч сьогодні жди. Одно слово, буде шаломотня, сказав дід Кудря й підвівся. Мабуть, ходім, хлопці, додому. І, спираючись на ґирлиґу, зашкандибав по вулиці.
III
Уже зорі почали бліднути, а біля Потапової хати, що на тім краю села, на піщаних кучугурах, стояв галас і пяні вигуки. Грушівці почували себе в цю ніч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вікна або підніметься стрілянина з гвинтівок. За цей рік так засіпали бійками, що вже й на світ дивитись не хотілось. Але на селі було тихо. Тільки в Потапа дим коромислом. Неси ще! Кажу тобі? куражився Кажан. Та гляди найкращого. Ми звикли гарний самогон пити. З удовольствієм, пяно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордійовича: Дозвольте вас, хороший чоловіче, улобизати. Микита Гордійович ухилявся: Іди од мене, причина! Не можу тебе, і квит! За що ж така немилість приключилась? За те, що і нашим, і вашим. О! От тобі й два чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднішнього? Звісно, не вчорашнього! Підсів і Кажан. Хрипить: А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго під ніготь і в дамках! Одно слово жир козир, а по пиці лясь! І вдарив кулаком об стіл. Задрібяжчали пляшки. Правильно, Нечипоре? Дячок сидів біля богів і їв яблука. Він випив усього три наперстки й почував себе тверезим. Тільки очі йому підмаслились, а ліве ніби підморгувати стало. Він знав, що тут не тільки пиячити, а й сидіти небезпечно. Але все-таки думав: «Правильно, бельбас! Правильно» Микита Гордійович і не радий був, що нагадав про сьогоднішнє. Ну, годі, Кажане, годі! Схаменіть його, Нечипоре! Дячок значно промовив: Картьожиться треба покинути! Кажан подивився на Нечипора й зразу замовк. А Микита Гордійович виправдував Ониська: Така проклята вдача ніколи не піде однією стежкою. Йому щоб одразу дві. Потім підвівсь і підійшов до вікна: Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлопя. Слухай, свате, чуєш? Не засне твій Ванько? Але розбуркати Петренячого не можна було. Він схилився на стіл і, держачи в одній руці пляшку, хропів. Микита Гордійович махнув рукою й вийшов із хати. А Онисько говорив до дячка: Це, так би сказати, ви попівську халамиду на вольноє життя змінили? Хороше діло! Як це в святім писанні сказано: і променях отця і матір свою і пойди за мною. Ну, як ви нащот того Мабуть, багацько зарізали? Нечипір здригнув, але промовив спокійно: Всяко бувало. Правильно! Це мені ндравиться. Одно слово атльоти! А як ці «атльоти» і з тобою те ж зроблять?