Що ти зараз вивчаєш із мосьє Авакяном?
Ми, тату, нещодавно почали читати грецькою. А ще ми вчимо фізику, історію та географію.
Багратян підводить голову: Стефан розмовляє вірменською. Хіба батько звернувся до нього вірменською? Зазвичай вони бесідують між собою французькою. Вірменська мова сина дуже зворушує батька. І він усвідомлює, що сприймав Стефана набагато частіше як французького, ніж вірменського хлопчика.
Географію, повторює він. А яку частину світу зараз вивчаєте?
Географію Малої Азії та Сирії, з радісною готовністю рапортує Стефан.
Ґабріель схвально киває, ніби нічого розумнішого і не можна було вигадати для уроку географії. Потім, відчуваючи, що втрачає нитку теми, намагається надати розмові педагогічного спрямування:
А ти міг би накреслити мапу Муса-Дага?
Стефан щасливий, що батько йому довіряє.
О, так, тату! У твоїй кімнаті висить дядькова мапа Антіохії й узбережжя. Треба тільки збільшити масштаб і домалювати все, чого там немає.
Цілком вірно. З хвилину Ґабріель радіє кмітливості Стефана, потім знову згадує наказ про мобілізацію він, либонь, уже в дорозі, а пробі, валяється у турків на якомусь канцелярському столі в Алеппо чи, чого доброго, мандрує Стамбулом.
Вони мовчки йдуть далі. Стефан трепетно зволікає, щоб батько заговорив із ним знову. Адже це татова батьківщина. Стефан жадає почути розповідь про батькове дитинство, таємничі речі, про які йому так рідко розповідали. Але батько, ймовірно, не випадково затіяв цю прогулянку, у нього є певна мета. Й ось перед ними відкрилася своєрідна тераса, сюди він і прагнув. Виступаючи з тіла гори, вона нависає над безоднею. Велетенська камяна рука, розчепіривши пальці, тримає її, як чашу, на долоні. Це усипана камінням скеляста плита. Вона величезна, на ній умістилися б два будинки. Морські бурі, яким тут є де розгулятися, пожаліли тільки кілька кущів та агаву з жорстким, немов шкіряним, листям.
Ця зависла в повітрі плита так далеко виступає вперед, що коли людина, котра прагне смерті, кинеться звідси в морську безодню, що на чотири сотні метрів нижче, то відразу ж потрапить на дно, навіть не розбившись об скелі.
Стефан, як це вчинив би кожен хлопчик, хоче підбігти до краю виступу, але батько рвучко відтягує сина і довго не відпускає його руку. Вільною кінцівкою він показує околиці:
Там, на півночі, ми могли б побачити Александреттську бухту, якби не мис Рас-ель-Ханзір, Свинячий ніс, а південніше навіть гирло Оронта, але гора там несподівано утворює дугу
Стефан уважно стежить за вказівним пальцем батька, яким той обводить півколо бурхливого моря, і раптом питає те, що не має стосунку до мапи місцевості:
Тату! А ти справді підеш на війну?
Ґабріель не помічає, що все ще судомно стискає руку сина.
Так! З дня на день чекаю наказу.
А це обовязково?
Інакше не можна, Стефане. Усі турецькі офіцери запасу зобовязані зявитися в свій полк.
Ми ж не турки. І чому вони тебе відразу не забрали?
Очевидно, в артилерії поки що катма гармат. Коли будуть сформовані нові батареї, закличуть усіх офіцерів запасу.
А куди вони тебе пошлють?
Я перебуваю в розпорядженні четвертої армії, вона дислокується в Сирії та Палестині.
На Багратяна заспокійливо діє думка про те, що він на якийсь час буде відряджений в Алеппо, Дамаск чи Єрусалим. Може, вдасться взяти з собою Жульєтту та Стефана. Син відгадав те, про що міркує батько:
А ми, тату?
Ото ж бо й річ
Не давши йому закінчити, Стефан пристрасно просить:
О, тату, будь ласка! Залиши нас тут! Мамі також дуже подобається жити в нашому домі.
Синові хочеться заспокоїти батька, запевнити його в добрих почуттях матері, адже вона тут на чужині. З рідкісною чуйністю вловлює він боротьбу двох світів у житті своїх батьків. Але Багратян задумливо каже:
Найкраще було б спробувати відвезти вас через Стамбул у Швейцарію, але, на жаль, столиця зараз також стала театром воєнних дій
Стефан притискає стиснуті пястуки до грудей:
Ні, не треба в Швейцарію! Залиши нас тут, тату!
Ґабріель із подивом дивиться в благальні очі хлопчика. Чи не дивно це? Дитина, котра ніколи не бачила вітчизну праотців, наперекір усьому з нею повязана! Те, що живе в самому Ґабріелі, прихильність до цієї родової гори Багратянів, Стефан, котрий народився в Парижі, ввібрав із кровю, успадкував, не маючи власного емоційного досвіду. Батько обіймає хлопчика за плечі, але відповідає: