Леся Українка (Лариса Петрівна Косач)
1871 (м. Новоград-Волинськ, Житомирська область) 1913 (м. Сурамі, Грузія)
І все-таки до тебе думка лине[12]
І все-таки до тебе думка лине.
Мій занапащений, нещасний краю.
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало,
Країна ціла може в них втопитись:
Доволі вже їм литись,
Що сльози там, де навіть крові мало!
Ліна Василівна Костенко
© Костенко Л., 2014 р.
Нар. 1930 р. (м. Ржищів, Київська область)
Біль єдиної зброї[13]
Півні кричать у мегафони мальв
аж деренчить поливяний світанок
Мій рідний краю, зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.
Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.
Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кровю предків тяжко пурпурова.
А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови
сім тучних, але більше тощих.
Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень не з твоєї величі!
Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.
З усіх трибун аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол той же шовінізм.
Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий
Коли ти навіть звався Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!
Євген Филимонович Маланюк
1897 (с. Архангород, Кіровоградська область) 1968 (м. Нью-Йорк)
Друге посланіє[14]
уривок
Доба нам обжинки справляє
На наших душах і тілах.
Та ти не виграшка природи,
Не примха лиш земних стихій
Ти не загинеш, мій народе,
Пісняр, мудрець і гречкосій.
Бо вірю: судні дні недаром
Твій чорний рай зняли пожаром
І пломінь слупами росте,
Сполучуючи з небом степ.
І небо сходить на країну
Крізь зойк заліз, крізь звіря рик,
Крізь дим руїни Україну
Новий узріє чоловік.
Одна пісня[15]
В кінці греблі
Шумлять верби
Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любові
І от далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе блакитна широчінь,
Росте, росте співучим колом обрій;
Від білих хмар лиш смарагдова тінь
Біжить ланами, лиш вітри недобрі
Напружують свій навіжений чвал
О, як забуть Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за сонце світить,
Твоя далека пісня, як хорал.
Моя весна. Моя, моя Земля!
Яке ж залізне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мріях уявлять,
Як «в кінці греблі шумлять верби».
Андрій Самійлович Малишко
1912 (м. Обухів, Київська область) 1970 (м. Київ)
Стежина[16]
Чому живе, і сам не знаю,
В моєму серці стільки літ
Ота стежина в нашім кра
Одним одна коло воріт.
Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї
Одним одна коло воріт?
Дощами мита-перемита,
Снігами вметена у даль.
Між круглих соняхів у літі
Мій ревний біль, мій ревний жаль.
Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї
Одним одна коло воріт?
Моя надієчко, я знаю:
Мій крик життя на цілий світ
Ота стежина в нашім краї
Одним одна коло воріт.
Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї
Одним одна коло воріт?