Багато чого автори цього листа визначили дуже влучно. Тенденції, що виявилися ще на початку 20-х років, не тільки не зникли, а навпаки, зміцнилися в наступні роки. І бив «броньований кулак» у першу чергу не по голові партії, а по представниках інтелігенції, насамперед старої української інтелігенції. Всебічне нагромадження «компромату» проти неї почалося досить рано, як і досить рано розпочалося розгортання політичних процесів за наперед підготовленим сценарієм.
Першим з них в Україні був процес над членами колишнього найпотужнішого конкурента більшовиків Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) у травні 1921 р. Цей процес відомий ще під назвою «справа Голубовича» (за іменем колишнього премєр-міністра УНР Всеволода Голубовича). Усі обвинувачення мали виключно політичний характер і були підпорядковані задуму «затаврувати» уряд Української Народної Республіки (за укладення миру з німцями у 1918 році, організацію повстанської діяльності, за Варшавську угоду 1920 р. тощо).
Матеріали у цій справі збирали чекісти. Попереднє слідство здійснював заступник начальника особливого відділу ВУЧК С. Дукельський, а В. Балицький очолював спеціальну комісію. Згори з політбюро було «підказано», як готувати обвинувальний акт: «В обвинувальному акті відзначити звязок з бандитами та білогвардійцями як на Україні, так і за кордоном Процес використати, щоб дати характеристику поведінки української інтелігенції».
До речі, свідками на згаданому процесі були В. Затонський, колишні члени УПСР П. Любченко, О. Шумський, І. Кулик, В. Еллан-Блакитний, Ю. Мазуренко. Лише В. Блакитний помре власною смертю, а решта діячів були знищені.
Олександра Шумського, наркома освіти України у 19241927 роках, було оголошено навіть лідером «національного ухилу» (разом з письменником Миколою Хвильовим та економістом Михайлом Волобуєвим). На початку 1927 р. його усунули з посади й відправили працювати в Росію. У 1933 році його заарештовано, відправлено на Соловки, потім на заслання у Красноярський край. 1946 р., коли він повертався в Україну, його було вбито за особистим розпорядженням Сталіна й Кагановича.
4 вересня 1926 р. заступник голови ГПУ УСРР Карл Карлсон, помічник начальника секретного відділу (СВ) Ошер Абугов і тимчасово виконуючий обовязки начальника 1-го відділення СВ Борис Козельський підписали службовий обіжник під назвою «Про український сепаратизм». Стрижень цього важливого документа орієнтував на збір всебічної інформації про прихильників «українізації», насамперед з числа представників «правої» української інтелігенції, тобто середовища українських інтелектуалів, зокрема тих, хто повернувся (або ще хотів повернутися) в Україну під впливом декларованої «українізації». Автори цього закритого листа відверто пояснюють, чому це слід робити:
«Та обставина, що українські націоналісти припинили відкриту боротьбу з Радянською владою і формально визнали її, не означає, що вони остаточно примирилися з теперішнім станом речей і щиро відмовились від ворожих задумів.
Тут наявною є не зміна ідеології, а зміна тактики
Термін «культурної роботи» заступив гасло збройної боротьби за незалежність, що провалилося.
«Культурна боротьба» набула величезної популярності і втягнула до лав своїх прибічників переважну більшість найвидніших представників української контрреволюції».
У листі названо найбільш небезпечні, з точки зору ГПУ, осередки українства, які використовують умови «українізації» у своїх розрахунках. У першу чергу це Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), «могутній оплот націоналізму і чудове агітаційне знаряддя», Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка «зібрала навколо себе компактну масу колишніх примітних діячів УНР».
Докладно було проаналізовано ситуацію на селі, умови початку індустріалізації, тенденції в середовищі української еміграції. І все це заради того, щоб зробити висновок про те, що «на роботу по українській громадськості необхідно звернути найсерйознішу увагу», та підкреслити зростання активності «ворожих нам соціальних і політичних прошарків».
Отже, паралельно з офіційними деклараціями партійних керівників, ГПУ задовго до відкритого наступу на «українізацію» розгортало власну контрукраїнізацію, готуючи в такий спосіб компромат проти всіх, кого чекісти вважали «небезпечними» для комуністичного режиму. Знаючи це, можемо тепер зрозуміти, чому так блискавично точно ГПУНКВД пізніше, вже з кінця 20-х років, буде трощити українську інтелігенцію.