Цікаво, що українців не тільки не випускали на Захід, хіба що на короткий час, а навпаки, ще й заманювали в Україну. Таке враження, що українізація була задумана саме з тією метою, аби заманити якомога більше українських емігрантів та втікачів. А потім їх усіх знищили.
У 1935 році в Україні було заарештовано 24 934 осіб, у 1936-му 15 717, у 1937-му 159 573, у 1938-му 108 006, у 1939-му 12 000, у 1940-му близько 50 тисяч.
Та повернімося до соловецької трагедії. Як пишуть дослідники, «на осінь 1937 р. у багатьох соловчан терміни увязнення закінчувались». Треба було вирішувати, що з ними робити, оскільки вихід на волю цих людей, засуджених у більшості за політичними статтями, був небажаний для режиму.
Збереглося чимало документів про те, як вязні-українці реагували на посилення режиму щодо них, зокрема, на відправку з інших таборів СРСР до Соловецького відділення НКВД. Ось один з таких документів агентурна записка від 1 квітня 1936 р.: «Арешт і відправка з Караганди подіяли приголомшуюче. Всі були обурені раптовим вилученням з роботи і терміновою відправкою під конвоєм у доволі важких умовах перевозки.
Чутно було багато нарікань на адміністрацію Карлагу, на ГУЛАГ у цілому
У той же час давали поради мовчати, потрібно бути обережним, бо всі розмови будуть у кінцевому рахунку відомі органам НКВД.
Тоді почали співати Організатором співу був Гоца. Першим помічником його Миколаєнко. Співали все народні пісні, всі галицькі пісні, релігійні, австрійські, польські, німецькі, чеські, угорські Всі, крім російських. І крім революційних. Вийшло це випадково чи не випадково, але це факт».
З особливою увагою соловецькі вязні слідкували за подіями в Україні. Наприклад, у грудні 1935 р. Ю. Самборський зауважив, що «останнім часом почали звозити у Соловки українців з усіх таборів, це засвідчує, що з українцями ще не закінчили». У березні 1936 р. М. Ірчан-Бабюк говорив: «Переслідування всього українського здійснюється з математичною планомірністю, і, допоки живий Сталін, Україна не перестане бути обєктом чистки, що не припиняється».
До речі, жорстоким було ставлення не тільки до українських, а й до інших «націоналістів». У цьому звязку не можна не згадати цілком слушне зауваження Жака Россі, автора унікального «Довідника по ГУЛАГу», про те, що після жовтня 1917 р. було багато засуджених за «буржуазний націоналізм». Спочатку серед них траплялись і росіяни, але на початок 20-х років вони зникають: «Авторові, який з 1937 до 1958 р. побував у десятках пенітенціарних закладів, не довелось зустріти жодного росіянина з цим обвинуваченням. Водночас чисельність всіх неросійських «буржуазних націоналістів» систематично зростає».
М. Ірчан-Бабюк у грудні 1936 р., коментуючи виступ Сталіна на зїзді рад, сказав: «У мене розвіялись всілякі ілюзії щодо помякшення моєї долі, а також щодо амністії. Всі, хто має 58-му статтю, тепер засуджені на фізичне знищення».
Агенти ЧК старанно записували все, що було мовлено в таборах. Таким чином було зафіксовано багато цікавих думок. Зокрема історик М. Яворський говорив 4 лютого 1936 р.: «Самогубство Скрипника було наслідком його розчарування у Сталіні, який змінив своє ставлення до українських справ у 19321933 роках і підтримав Постишева у його боротьбі проти українського народу. Така зміна у настроях Сталіна особливо тяжко відбилася саме на Скрипникові, оскільки 1929 р. ЦК ВКП(б) санкціонував не лінію Постишева, а лінію Скрипника. Спрямованість Постишева довести Україну до повного розчинення її в «единой неделимой». Після виконання цього завдання Постишев піде на відпочинок, оскільки, безсумнівно, буде усунений Сталіним. Поки що боротьба проти українського націоналізму не скоро вщухне. «Врятований» за Кагановича у 1936 році, обовязково буде викритий Гринько як голова націоналістичної організації. Тут, до речі, йому пригадають складання боротьбистського меморандуму проти ЦК КП(б)У у 1919 році».
Він мав рацію. Постишев справді пішов на відпочинок, але вічний.
11 листопада 1936 р. Яворський каже: «Україна це тепер лише одна назва, оскільки українського там нічого немає На Соловках за 150 років їхнього існування як царської вязниці пробули лише 102 чоловіки увязнених, а скільки ж тисяч прибуло на Соловки, рахуючи з 1923 р.?» У грудні 1936 р., говорячи про своє визволення, Яворський зауважив, що його, напевно, кудись вишлють, а там «удавлять, як кошеня, оскільки він сам особисто вважає себе відкритим ворогом Радянської влади Допоки мій народ, тобто Україна, бідує, я повинен або боротися, або сидіти у вязниці, що також є боротьбою».