Василь Врублевський - Кава-сутра

Василь Врублевський

Кава-сутра

Персонажі

Роман.

Ната.

Маргарита (вона ж Марго).

А К Т

перший

Кімнатка. Вікно. Телевізор. На телевізорі кришталева ваза. У вазі трійко гвоздик.

Шафа. Журнальний столик. Два стільці. Крісло-гойдалка. Диван.

Чоловік років сорока (із невеликим доважком). Сидить на дивані і гортає журнальчика. Гортає мляво, ніби знічевя. Вряди-годи, одначе, на обличчі його зявляється щось віддалено подібне на зацікавленість. Але й направду лише віддалено подібне. Схоже, цим гортанням він просто збавляє час.

Думки його (і це вже не здогад, а очевидність) кошлатяться деінде. Найвірогідніше вони невловимі навіть для нього самого, й навряд чи зміг би він із певністю сказати, де вони саме, які вони і про що

Та ось раптом чоловік міниться в очах, брови смикаються, губи стискаються.

Подив? Збентега? Неймовірність негаданого відкриття? Враженість і ураженість тим відкриттям? Спалах?

Так, спалах. Але: чого? Не банального ж прозріння!..

Він і сам нічого з того не розуміє, йому несила те збагнути. Якби зміг, якби здужав збагнути то й насправді було б ніщо інше, як банальне прозріння

Поволі, неквапно плине час.

Поволі, неквапно сіпаються чоловікові вуста. І здається, немовби все в ньому тільки й чекало цього заледве помітного поруху, бо одразу ж по тому чоловік рвучко смикає плечем (ніби стріпує заціпеніння), відкладає убік чтиво і тихо, умиротворено, навдивовиж рівним голосом промовляє:

Якийсь (зовсім недовгий) час сидить у задумі. Затим на вуста набігає посмішка, в якій однаковою мірою можна розгледіти і зверхність, і розгубленість, і і Та все що завгодно!

Побіч, із дверей, виставивши поперед себе тацю, зявляється («Випливає лебідочка біла на плесо, де лебідь чека») Ната.

НАТА. А ось і я!

РОМАН. Нарешті!

НАТА. Що, знудився?

РОМАН. А як ти гадаєш?

НАТА. Я не циганка, щоб гадати. Я знаю, що знудився. Але, погодься, моєї вини у цьому ніц нєма ти ж прийшов так несподівано, без попередження! (Ставить тацю на стіл). На жаль, нічого не вдієш: хочеш не хочеш, а доведеться ще трішечки понудьгувати я знову щезаю у напрямку кухні.

РОМАН. Це зайве! Не треба нічого видумувати, я не голодний.

НАТА. Мене це не обходить. Маю ґандж приймати гостей як годиться.

РОМАН. Облиш, який ще гість! Зайшов просто посидіти з тобою, побалакати

НАТА. Що, тільки побалакати?

Сідає з протилежного краю дивана, розгладжує на колінах квітчастий халат.

РОМАН. Ну Не тільки

НАТА. Цікаво-цікаво! А що ще?

РОМАН. Давно не бачилися Скучив

НАТА. Навіть так?

РОМАН. Так

НАТА. Ох, який пасаж! Ще трохи і повірю.

РОМАН(здивовано). Про що це ти?

НАТА. Та все про те ж!

Закидає голову, заплющує очі і, схрестивши долоні внизу живота, декламує:

РОМАН(розгублено). О!.. Ти Ти

НАТА. Ну-ну, не затинайся! Це не в твоєму стилі!

РОМАН. Ти непередбачувана

НАТА. Хіба це погано? Кажуть же: чим більше в жінці непередбачуваного, тим вона бажаніша

РОМАН(робить спробу перейнятися її настроєм). Так-то воно так, одначе

НАТА. Що одначе?

РОМАН. Дивно! Цей вірш З яких це пір ти стала захоплюватися поезією?

НАТА. А що, це кепсько?

РОМАН. Кепсько? Ні! Але Ти змінилася

НАТА. На краще? На гірше?

РОМАН. Розкутішою стала

НАТА. Тобі це не подобається?

РОМАН. Та ні, ні Тобто, навряд

НАТА. Тебе не збагнути! Не погано, але й не добре Якась суцільна невизначеність. Зате ти не змінився. Аніскілечки! Ні на граминку!