Перші гості. Слід було перевдягнутися.
Розділ II
Професор Вільчур на мить замовк. Його очі повільно просувалися по аудиторії, заповненій до краю. Настала цілковита тиша. Він відчував, що у цій залі кожне його слово потрапляє просто до сердець, і кожне серце реагує на нього яскравим резонансом.
Тому що поклик лікаря, знову залунав його голос, це творіння тієї найбільшої і найпрекраснішої любові, любові до ближнього, яку Бог посіяв у наших загрубілих серцях. Призначення лікаря це віра у братерство, це високе свідчення людської спільноти. І коли ви вирушаєте у світ, щоб виконувати свою місію, перш за все памятайте про одне: любіть.
Професор Вільчур хвилину ще стояв нерухомо і мовчав, потім посміхнувся, ледь кивнув головою і своїм важким, пружним кроком вийшов з аудиторії.
Скільки разів, скільки сотень разів після лекції він проходив цим широким коридором і його наздоганяла гучна хвиля гамору, що вибухала в аудиторії, коли він залишав її. Але сьогодні це була не звичайна лекція і не про звичні речі говорив професор Вільчур своїм слухачам. І він сам також не був у звичному настрої.
Останніми тижнями до нього долинали дедалі дивніші й болісніші для нього повідомлення. Спочатку вони так його здивували, що він навіть не міг зорієнтуватися. Вони видалися йому чимось випадковим, незрозумілим, навіть абсурдним. Не тому, що вони стосувалися його особи: якби подібні образливі речі розповідали про професора Добранецького, про доктора Ранцевича, Бернацького чи навіть про молодого Кольського, це вразило б Вільчура так само сильно.
До цього дня він не хотів і не міг повірити, що ця наклепницька кампанія проти нього була організованою акцією і походила з одного джерела. Він не вірив, бо не мав ворогів. Нікому не бажав зла, нікого не кривдив. Протягом усього життя він був вірний настановам, якими закінчив сьогоднішню лекцію.
«Це неможливо», повторював про себе, йдучи світлим коридором.
Тільки перед дверима деканату він поглянув на годинник. Була одинадцята. У першій кімнаті, на своє здивування, Вільчур побачив кількох невідомих чоловіків. Коли увійшов, вони встали, і секретар пояснив:
Це панове з преси. Вони хотіли попросити пана професора про інтервю.
Вільчур усміхнувся.
Ще вам мало? Я думав, що протягом трьох років ви нарешті змогли задовольнити цікавість своїх читачів. Ви набриднете їм моєю персоною і моїми переживаннями.
Ні, професоре, сказав один журналіст. Цього разу нам ідеться про вашого нового пацієнта.
Про пацієнта? Якого пацієнта?
Про Леона Доната.
Вільчур розвів руками.
Що ж я можу вам сказати з цього приводу Нічого серйозного. Наскільки мені відомо зі звіту моїх міланських колег, операція буде легкою і навіть немає ризику якихось тривіальних наслідків.
Однак, пане професоре, це операція на горлі, яке приносить кілька мільйонів злотих на рік. Ну й популярність Доната. Пане професоре, ви розумієте, що ця операція сьогодні найцікавіша подія не лише у Варшаві, а й у всій Європі, та навіть у всьому світі. Усе, що ви б хотіли сказати нам про неї, завжди буде сенсацією.
Ну гаразд, погодився Вільчур. Мушу вже їхати в клініку і дорогою надам вам усю інформацію.
Великий чорний лімузин професора чекав унизу. Вони сіли в нього, і поки машина рухалася багатолюдними вулицями, журналісти ретельно записували у своїх нотатниках аргументи Вільчура.
Через свою зайнятість професор лише зараз усвідомив, що в цей день до його клініки справді будуть звернені мільйони очей шанувальників великого співака. Доктор Люція Канська вже вчора йому говорила, що вся польська преса з великим задоволенням відзначала новину про рішення Доната, який, не довіряючи італійським, французьким та німецьким хірургам, вирішив доручити операцію на горлі саме йому, професорові Вільчуру, і тому вирішив здійснити далеку подорож до Варшави.
З описів та фотографій виходило, що ця операція мала б пройти легко й без ускладнень. Вільчур не міг не дивуватися побоюванням співака, для якого голос був усім сенсом існування, а незначна невпевненість руки хірурга під час операції позбавила б його слави та колосальних доходів.
Приїхавши в клініку, Вільчур помітив, що тут також панує збудження. Насамперед в очікуванні на приїзд співака перед воротами зібралася величезна юрба. У холі та коридорах був великий рух. Вільчур попрощався з журналістами і по дорозі до свого кабінету ще зазирнув до кімнати чергового лікаря. Він застав тут медсестру і поцікавився: