Природно, що за таких незвичних обставин у такій живій, кмітливій, вразливій дитині, як Анна Франк, перехід від дівчини до жінки, від підлітка до дорослої людини відбувався прискореними кроками. Ставлення молодого допитливого індивіда до зовнішнього світу, що за нормальних умов життя характеризується більш-менш різноманітними й мінливими стосунками, тут зведене до простої схеми, яка обумовила розвиток її допитливого розуму переважно вглиб, ніж ушир. У постійних проявах своїх симпатій і антипатій, у суперечках і сутичках, під пильним поглядом семи пар цікавих очей, немов з великого кінокадру, буквально година за годиною зростало вміння дитини розбиратися в людях; зумовлений обставинами самоаналіз, неперервні сутички самого з собою й внутрішніми заборонами неймовірно швидко розвинули самосвідомість дівчинки. На наших очах відбувається перехід від «гри у щоденник» до глибокого аналізу не лише зовнішніх подій, але також власних мрій та ілюзій, нескладної тактики її ставлення до оточуючих і до примх долі, а також перегляд її колишніх сподівань carpe diem[1] зречення від своїх надто гарних для мешканки «притулку» дівочих мрій. Анна Франк осягає сувору життєву мудрість будь задоволений тим, що в тебе є.
Чи то замкнутість помешкання, чи примарне майбутнє зробили цей щоденник блискучим діалогом автора з самим собою, без думки про читача, що підганяє й форсує, і навіть без найменшого натяку на лейтмотив Марії Башкирцевої прагнення подобатися, хай навіть у вищому й чеснішому його прояві, ніж це зазвичай трапляється в житті. Буде досить хоч трохи проштудіювати сучасних психологів, щоб переконатися, що молоді роки спричиняють величезний вплив на все наше ставлення до життя. Та разом з тим багато хто, навіть найвидатніші письменники постійно намагаються окреслити свій шлях від дитинства до зрілості на підставі ослаблих від часу чи просякнутих роздратуванням спогадів.
Щоденник Анни Франк написаний зовсім ще не справжньою письменницею, можливо, вона й могла б стати нею, та наскільки марно тепер висловлювати такі міркування! з такою чистотою, з такою точністю й сміливістю перед будь-ким, або будь-чим відображує пробудження людського духу, яке ми нечасто зустрічаємо у спогадах навіть славетних письменників. У поглядах Анни Франк на зовнішній світ і, що найпримітніше, на саму себе, є, незважаючи на прагнення до самовдосконалення, щось від кандідівської прямодушності й аморальної безпристрасності, з якою діти з книжки Хюза «Дужий вітер на Ямайці» висловлюють свої найромантичніші життєві спостереження.
Та це ще не все, що можна сказати про щоденник Анни Франк. Він є документом війни, документальним свідченням жорстокості, з якою переслідували євреїв, гіркої убогості, на яку вони були приречені у час гонінь, свідченням схильності людей допомогти ближньому, але також і здійснити зраду, свідченням людської здатності пристосовуватися й залишатися непристосованим. Маленькі радощі, великі й дрібні негаразди підпільного існування з безмежною безпосередністю, без претензії на літературність, і тому здебільшого щиро змальовані дитиною. І ця дитина мала важливі риси справжнього письменника: Анна вміла зберегти безпосередність, вона не могла звикнутися з явищами, що її оточували й через це не втратила здатності сприймати їх такими, якими вони були.
Разом із тим, однак, найважливіший для мене у цьому щоденнику не документальний його бік, що неодноразово був і буде відображений у багатьох інших творах. Анна Франк нагадує мені молоду рослину, перенесену з умов гірського клімату в умови спекотної долини. Вона цвіте тут буйно й розкішно, щоб потім загинути у безчассі, як і Анна Франк, ця маленька відважна квітка, що розцвіла за затемненими вікнами «притулку». Ось що зворушує мене у щоденнику.
Анні Ромейн-Ферсхор.Щоденник
12 червня 1942 р.
Сподіваюся, що я зможу довірити тобі, як нікому дотепер не довіряла, сподіваюся, що ти станеш для мене величезною підтримкою.
Неділя, 14 червня 1942 р.
У пятницю я прокинулася вже о шостій ранку. Цілком зрозуміло був мій день народження. Та мені, звісно, не можна було вставати так рано, довелося притримати цікавість до за чверть сьома. Але більше я не втерпіла й пішла до їдальні, там мене зустрів Маврик, наше кошеня, і став лащитися до мене.
О сьомій я побігла до тата з мамою, тоді ми всі пішли до вітальні й там почали розвязувати й роздивлятися подарунки. Тебе, мій щоденнику, я побачила одразу, це був найкращий подарунок. Ще мені подарували букет троянд, кактус і зрізані півонії. Це були перші квіти, згодом принесли ще багато.