Отже, так ми собі жили. Тато дедалі більше поринав у себе, відгороджуючись від зовнішнього світу горілкою, мама дивилася на нього (а заодно й на мене, я ж татова донька) з висоти своєї правильності й принциповості, і в її очах читалося ледь уловиме презирство. Мовляв, що я роблю тут, із цим ні риба ні мясо.
Можливо, мама покинула б батька, але вона завагітніла вдруге. Мені тоді було чотири роки.
Одного разу я випадково підслухала їхню розмову.
Хочу позбутися дитини, різко промовила мама, ти весь час пяний. Якою дитина народиться? Розумово відсталою калікою? Ще одного причепня мені на шию повісити хочеш?
Батько мовчав, понуривши голову.
Чого мовчиш? не вгавала мама. Закриєшся в собі, мов отой равлик у мушлі, і діла тобі ні до чого немає. Хоч би поцікавився, як мені живеться
Дивись, який захід сонця гарний. Батько кивнув на вікно, за яким простягалося поле, бо хата наша стояла край села.
Що?! аж звилася мама. Яке ще сонце? Ти взагалі чуєш, про що я?
Роби як знаєш, зітхнув батько. Останнім часом він дедалі більше здавав перед нею позиції.
Але тут до кімнати забігла я. Не знаю, де й взялася сміливість стати перед розгніваною матірю. Та мені було жаль тієї дитини, якої я ні разу не бачила, але якої вже хотіли позбутися.
Не викидай дитинки! учепившись мамі в ногу, благала я крізь сльози. Я буду за нею дивитися. Годуватиму й у шкоду не пускатиму. Ну, будь ласка!
Та відчепися ти, шикнула мати, і так тоскно
Сестра все-таки зявилася на світ. Не знаю, завдяки мені чи іншим обставинам. Я, сама ще мала, стала їй нянькою і фактично мамою. Сестра Світлана це людина, яку після своїх дітей я люблю найбільше у світі, а може, і так само.
Після того як Світланці виповнився рік, ми стали жити в одній кімнаті й спати в одному ліжку. Інколи, забуваючись, вона називала мене мамою, і тоді мама Марія дуже сердилася.
Діти казала вона. Хіба діждешся від них вдячності? Не встигло вилупитись, а вже матір забуває.
Правду кажучи, до того часу матері стало зовсім тяжко. Через пияцтво татка вигнали з роботи, нову він ніяк не міг знайти, його на всіх кутках обзивали неробом і дармоїдом, і мама тягла все на своїх плечах. Та батькові було байдуже. Він був нещасним. Це кидалося в очі з першого погляду, навіть запах від нього поширювався якийсь нещасливий.
Та ми із сестрою все одно любили й жаліли татка, бо він був добрим.
За що ви його любите? бувало, питала мене мама, і в її голосі звучало неприховане здивування. Хто на вас працює, годує, пере ваше шмаття, прибирає за вами, заплітає оті патли? Ми з сестрою справді мали розкішне довге волосся, з яким було багато мороки. Не розумію
Я й сама того не дуже розуміла, але при таткові розквітала, а коли бачила маму, то перше, що мені хотілося, зіщулитися і стати меншою. Хоча, бачить Бог, вона ні разу нас із сестрою не вдарила.
А потім тата не стало. На той час мені виповнилося вісім років, а сестрі чотири. Якось уночі я прокинулася від того, що почула в хаті чужі голоси. Вони перемовлялися майже пошепки, але в оселі, мов та хмара, повисла тривога. Вона виглядала з кожного темного куточка, і мені було страшно. Раптом я почула, як скрикнула мама, потім щось важке з гуркотом впало на підлогу. Якимсь шостим чуттям я зрозуміла, що то знепритомніла мама. І що татка більше нема.
Тієї ж секунди я відчула поруч чиюсь присутність, і тихий голос прошепотів:
Юлю, донечко, прощавай і вибач
Я злякалася ще більше, хоча в тому голосі не було нічого загрозливого й належав він татку. Хотілося побігти до мами, ткнутися їй у коліна, заховатися від усіх страхів світу
Але я подумала, що навряд чи вона буде задоволеною, коли дитя, усе в шмарклях і сльозах, вискочить серед чужі люди, навіть у такій критичній ситуації. Вона була дуже стримана. Та й сестру залишити я не могла. Раптом вона прокинеться серед ночі, а поряд нікого нема. Світланка була ніжною, вразливою і дуже лагідною дівчинкою, а я вважалася грубіянкою.
Тож я залишилася в спальні й всю ніч, завмираючи від жаху, слухала тривожне перешіптування голосів, стриманий плач, чиїсь зойки й короткі різкі накази, які віддавав дядько Сергій, татків брат. Ніхто до нас зі Світланкою в спальню так і не зайшов: мабуть, гадали, що ми міцно спимо. Сестра й справді спала, а от я тієї ночі очей не склепила й подорослішала років на десять. Мені дуже хотілося в туалет, живіт аж розривало від болю. Та я не наважувалася і голови виткнути з-під ковдри. Там, у теплій темряві, було не так страшно, як зовні.