Тож я залишилася в спальні й всю ніч, завмираючи від жаху, слухала тривожне перешіптування голосів, стриманий плач, чиїсь зойки й короткі різкі накази, які віддавав дядько Сергій, татків брат. Ніхто до нас зі Світланкою в спальню так і не зайшов: мабуть, гадали, що ми міцно спимо. Сестра й справді спала, а от я тієї ночі очей не склепила й подорослішала років на десять. Мені дуже хотілося в туалет, живіт аж розривало від болю. Та я не наважувалася і голови виткнути з-під ковдри. Там, у теплій темряві, було не так страшно, як зовні.
Уранці мама, дуже красива й строга в темному вбранні й хустці на світлому, майже лляному волоссі, зайшла до нашої кімнати й повідомила без вступів та заспокійливих слів:
Батько помер. Сьогодні вночі. Ховатимемо завтра. Треба в морг, на розтин, бо він
Я не дослухала її, стрімголов кинувшись до вбиральні, бо терпіти вже було несила. Краєм ока помітила, що в хаті повно людей, своїх і чужих.
Коли я повернулася з туалету, мати боляче ляснула мене долонею по щоці. Це вперше вона підняла на мене руку. Світланка, яка вийшла з кімнати з улюбленим мякеньким покривальцем у руках, злякано ойкнула й випустила його додолу. Мені чомусь здалося, що легенька тканина гупнула об підлогу, мов важка бетонна плита. Щока раптом запалала вогнем. Усі, хто був у хаті, застигли, з подивом і докором дивлячись на матір. Мені хотілося заплакати, губи тремтіли, очі застилало слізьми, і я нічого не бачила на два кроки перед собою. Та стрималася, бо знала, що мамі сльози не сподобаються.
Я знаю, що тато помер, ледве чутно прошепотіла я тремтячими губами.
Звідки ти можеш знати? ще більше розсердилася мама. Усе ти завжди знаєш, відміннице! Чого стоїш як пень і зуби зціпила? Може, хоч заплачеш за батьком?
Може, сказала я, ледве розтуливши рота. Але не проронила ні сльозинки. Я відплакала своє потім.
Сестрі поясни все, наказала мама. Вона не помітила, що Світланка тут. І відведи її до дядька Сергія, там тітка Ірина за нею пригляне. А сама повертайся. Хтось із дітей має ж біля батька бути.
Я повела Світланку до дядькової хати. Дорогою, як зуміла, пояснила їй, чому тата з нами більше не буде. Та Світланці було байдуже. Вона була ще зовсім маленькою, і я заміняла їй весь світ.
А ти ж будеш, Юліко? Вона не вимовляла ще декількох звуків, тому називала мене саме так. Ти ж будеш?
Звичайно, буду, сонечко. Зараз я тебе залишу ненадовго з тіткою Іриною, а трішки пізніше заберу. Я потрібна мамі. Зрозуміла?
Зйозуміла, ага! весело прощебетала Світланка. Вона любила бавитися зі своїми двоюрідними братиками синами дядька Сергія і тітки Ірини. Якщо ти кажеш, що татку на небі добйе, то хай там живе, бо з мамою йому було погано.
«Господи, подумала я, коли вже чотирирічне дитя це розуміє, що казати про інших».
Я довго не могла наважитися зайти до кімнати, де стояла труна з татом. Просто боялася. Невже так важко зрозуміти, чому восьмирічна дитина боїться покійника, навіть якщо це її рідний батько? Мій розум зіткнувся із чимось поки що неприйнятним і неосяжним у всій своїй простоті й безмежності. Адже смерть це те єдине, що трапляється з людиною назавжди. Усе інше певним чином можна виправити.
Чого ти тут стоїш? спитала мама. Іди до батька. Він любив тебе найбільше, і йому б хотілося, аби ти була поряд.
Я знала, що мама має рацію, але не могла себе примусити зрушити з місця. Ноги зробилися мов ватяні, у грудях стисло. Я боялася побачити те того чоловіка, що лежав в оббитій червоною тканиною труні, куточок якої було мені видно.
Мамо, я благально подивилася матері в очі, зайди зі мною, будь ласка. Я знаю, що маю бути з татом, але боюся, нарешті зізналась я.
Боятися потрібно не мертвих, а живих, спокійно сказала вона, іди сама, мені ніколи, дуже багато справ. І не реви! Ти ж не нюня! Сльозами тут уже не поможеш!
Нарешті я наважилася зайти до кімнати, де лежав тато. Запах перше, що огорнуло мене з усіх боків. Важкий, незвичний, задушливий. Це пахли сухі васильки, якими було обкладено татову труну. Відтоді я не люблю їхній запах, він асоціюється в мене зі смертю. Так і є: базилік квітка мертвих.
Але тато був зовсім не страшний. Не такий страшний, як запах навколо. Він лежав тихий і спокійний, з майже щасливою усмішкою на вустах. Така усмішка останнім часом у нього зявлялася рідко, тільки коли він занурювався в книжковий світ. Мабуть, ТАМ йому дійсно було краще, ніж із нами