На перший перон прибула електричка до Євпаторії, певне, та, яку оголошували перед мопедом і Макаровим.
А мінський на який перон подадуть?
На перший. Зараз от електричка поїде А ви хіба не відпочивати? показує очима на наплічник.
Ні, я додому.
А я думав, у Євпаторію. Щось ви не засмагли зовсім.
Собаки ж, бачите, теж не засмагли.
Чоловяга сміється і раптом знову майже кричить, тицяючи пальцем:
Ти диви, ти диви, як він ходить кумедно!
Повз них поважно проходить хлопець у чорній футболці з якимось дивовижним яскраво-кольоровим малюнком на пузі, широко і смішно, наче гусак, розставляючи стопи й широко відставляючи від тулуба руки, так, наче під пахвами у нього добряче натерто. Хлопець розрізає натовп через весь перон і звертає біля кіоску «Укрпошти» праворуч. За кіоском зупиняється, бере футболку за низ, витягує її перед собою і, звівши очі до носа, уважно роздивляється надпис і малюнок; після чого, задоволений побаченим, прямує далі вже нормальною ходою.
Сонце лізе нагору.
Мандрівник не пропустив жодної деталі, жодного руху, жодної посмішки; репліки, слова, звуку; все, що блукало гарячим повітрям ранкового невеличкого кримського вокзалу, знаходило відгук у свідомості. Він бачив світ обємним, цілком, начебто в шести вимірах одразу, без винятків і застережень, до самого дна, без жодних секретів ясним і зрозумілим, як акваріум із золотими карпами. Мандрівник дивувався, бо нічого особливого для цього не зробив; він просто працював три місяці на маяку, майже не спускаючись униз, на пісок, до моря; він цілі три місяці перебував майже на пятдесят метрів ближче до неба, ніж інші, але зрештою виявилося, що це нічого не значить. І тільки коли він вийшов на дорогу, сів в автобус і поїхав, усе зарухалося. Запрацювало. Закрутилося:
колеса;
сонце;
стегна.
У купе сидів молодик, вдягнутий, певне, за останньою місцевою модою: великі окуляри-крапельки; синтетична сорочка у чорно-білу смужку, такі полюбляють носити в Києві на базарах; напрасовані гострими стрілками, об які, здавалося, можна і поголитися, знову ж таки синтетичні темні штани. Неголене широке обличчя, давно не стрижений, у коротких сильних руках борсетка і мобільник, по якому він час від часу повідомляє приятелеві, що потяг уже поруч, і запитує, чи справді там усе готово.
Мандрівник поставив на стіл пляшку з мінеральною водою, виклав два спортивні журнали про український футбол, які він читав із погано прихованим жалем, але без співчуття, книгу Вільяма Фолкнера «Гамір і шаленство». Він читав цей роман з першого дня, як потрапив на маяк; текст давався неймовірно важко, тож закінчив лише позавчора вночі, а вчора весь день не міг думати ні про кого іншого, ніж про героїв Фолкнера: Бенджаміна, Квентина і Квентину, Ластера, Ті-Пі, Верша, стару чорну Диксі, матір, бабцю, Джейсона-старого і Джейсона-меншого і, звісно ж, Кедді, неймовірне, фантастичне дівчисько. Зрештою він зрозумів, що повинен перечитати роман знову, просто зараз, не відкладаючи на потім, тому що потім усе зітреться, змиється, припорошиться буденністю і чари зникнуть. Потім він помре і не прочитає.
Провідниця принесла постіль. Тепер, коли він ознайомився з передмовою і післямовою, з таблицею, яка більш-менш орієнтувала в заплутаних подіях роману і часі, в якому вони відбувалися, тепер, коли він уже прочитав роман один раз, йому читалося значно легше. Він уже не дерся джунглями підсвідомостей і розмірковувань, прорубуючи мачете здогадок часові та просторові розриви і стрибки, а йшов знайомою дорогою, лише інколи зупиняючись на секунду, щоб привітатися з давніми приятелями. Так він і заснув, вдихаючи сирість залізничної білизни:
колеса;
час;
Фолкнер;
гольф.
І тут трапилось диво йому наснився другий том «Гамору і шаленства». Спочатку мандрівник розсміявся, згадавши історію з рукописом другого тому «Мертвих душ» Миколи Гоголя, який той, за легендою, спалив десь у Римі. Але мандрівник нічого ніколи не чув і не читав про другий том «Гамору і шаленства» Вільяма Фолкнера. Тим не менш текст йому снився, приходив до нього в сон із відкритого в ранковому небі божественною рукою люка повітряним поцілунком у чоло, запахом засмаглої юної шкіри, прозорим сонячним променем він ліз мотузковою драбиною нагору, легко і невимушено, начебто так і потрібно, так і було задумано, насвистуючи лейтмотив і продовження сюжетної лінії роману. Другий том «Гамору і шаленства» починався з епізоду, коли Квентина туфлею на високому підборі акуратно вибиває шибку у вікні кімнати свого ненависного дядька Джейсона і витаскує зі схованки свої кревні три тисячі доларів, які він у неї вкрав; а потім вони їдуть на автомобілі Квентина, така схожа на матір, і актор бродячого цирку, з яким вона втекла з дому, у актора на вітру тріпотить червона краватка. І так вони мчать безкрайніми дорогами американського Півдня назустріч невідомому і прекрасному новому життю, молоді і щасливі.
Певне, немає сенсу переказувати весь роман, який наснився тим ранком мандрівнику. Книги потрібно читати, коли вони надруковані. А якщо вони існують лише в уяві або снах, потрібно дочекатися, поки їх хтось напише. Тобто, як казав Френк Заппа, розповідати про музику все одно, що танцювати про архітектуру. Саме той випадок.