Кетрін більше не могла цього слухати і втрутилася в їхню суперечку:
Це не місце для таких розмов. Будь ласка, обоє покиньте палату.
Якусь мить брат із сестрою в сповненій ворожості тиші міряли одне одного поглядами і вичікували, так, ніби той, хто вийде першим, автоматично зазнає поразки. Тоді Іван пішов до дверей загрозлива постать у дорогому костюмі. Його сестра, Мерилін, що мала вигляд втомленої хатньої господині з передмістя, якою вона й була, стисла батькову руку і вийшла за братом.
У коридорі Кетрін розказала їм усі невтішні новини.
Ваш батько перебуває в комі з часу нещасного випадку. У нього відмовляють нирки. Через тривалий діабет робота нирок погіршилась, а травма лише ускладнила ситуацію.
А скільки шкоди йому завдала операція? запитав Іван. Ваша анестезія?
Кетрін уже закипала, але стрималась і спокійно відповіла:
До нас його доправили без тями. Анестезія тут ні до чого. А от пошкодження тканин спричинює додаткове навантаження на нирки, а нирки вашого батька й без того відмовляють. До того ж йому діагностували рак простати, який уже поширив метастази в кістки. Навіть якщо він вийде з коми, ця проблема залишиться.
Ви хочете, щоб ми відмовилися від подальшого лікування, так? запитав Іван.
Я просто хочу, щоб ви ще раз подумали про його стан. Тоді, якщо його серце зупиниться, ми не будемо його реанімувати. Ми дамо йому можливість спокійно відійти.
Ви хочете сказати дозволимо йому померти.
Так.
Іван пирхнув.
Я вам розкажу дещо про мого батька. Він ніколи не здавався. І я не буду.
Заради Бога, Іване, тут не йдеться про те, хто виграє, а хто програє! крикнула Мерилін. Тут ідеться про те, коли відпустити його.
А ти так квапишся зробити це, чи я помиляюся? відповів він, повертаючись до сестри. Перші ознаки труднощів і маленька Мерилін біжить до тата, який усе вирішить за неї. А знаєш, він ніколи не вирішував моїх проблем.
В очах Мерилін забриніли сльози.
Справа не в татові, правда ж? Ти поводишся так тільки через те, що хочеш мене перемогти.
Ні, я лише хочу дати йому шанс поборотися за власне життя. Іван глянув на Кетрін. Я хочу, щоб ви зробили для мого батька все можливе. Сподіваюся, ви зрозуміли мене.
Мерилін втирала сльози і дивилася, як її брат ішов геть.
Як він може казати, що любить його, якщо ніколи його не відвідував? Вона повернулася до Кетрін. Я не хочу, щоб мого тата реанімували. Можете записати це до його картки?
Перед Кетрін постала етична дилема, якої боялися всі лікарі. Хоча вона й була на боці Мерилін, останні слова її брата несли в собі чітку погрозу.
Я не можу змінити процедуру, доки ви з братом не домовитесь, відповіла вона.
Він ніколи не погодиться. Ви ж чули його.
Тоді вам доведеться ще раз з ним поговорити. Переконати його.
Ви боїтеся, що він подасть на вас до суду, адже так? Саме тому ви не хочете міняти процедуру.
Я бачу, що він дуже розлютився.
Мерилін сумовито кивнула.
Ось так він і перемагає. Завжди так.
«Я можу зшити докупи людське тіло, подумала Кетрін. Але не можу склеїти цю розбиту сімю».
Коли за півгодини вона виходила з лікарні, ще пригадувала ту зустріч, сповнену болю і ворожості. Була пятниця, і на неї чекали безтурботні вихідні, однак, повертаючись додому, вона чомусь не відчувала втіхи. Надворі було спекотніше, ніж учора, коли термометр показував за тридцять, і Кетрін прагнула якомога швидше опинитися у власній прохолодній квартирі, сидіти зі склянкою холодного чаю і дивитися канал Discovery.
Вона зупинилася на першому перехресті й чекала, поки спалахне зелене світло, аж раптом її погляд привернув вказівник із назвою вулиці. Вулиця Вустер.
На тій вулиці мешкала Елена Ортіз. Адреса жертви згадувалась у статті «Бостон Ґлоуб», яку Кетрін врешті-решт примусила себе прочитати.
Загорілося зелене світло. Раптом, невідь-чому, вона звернула на вулицю Вустер. У неї не було жодної причини їхати туди, але щось тягнуло її в той бік. Якась нездорова потреба побачити те місце, куди вразив убивця, побачити будинок, у якому її власні кошмари ожили в житті іншої жінки. Її руки спітніли, вона відчувала, як пришвидшувався пульс, коли збільшувалися цифри на табличках з номерами будинків.
Вона зупинилася біля будинку Елени Ортіз.
Звичайнісінька будівля, нічого такого, що кричало б про жахіття і смерть. Перед нею був пересічний триповерховий будинок.
Кетрін вийшла з автівки і глянула на вікна горішніх поверхів. Яка квартира належала Елені? Ось ця зі смугастими шторами? Чи, може, та, що захована за густими джунглями вазонів? Вона підійшла до парадного входу і кинула погляд на імена мешканців. Тут було шість квартир. Навпроти квартири 2А імені не було. Елену вже стерли, жертву викреслили зі списку живих. Ніхто не хотів бачити нагадувань про смерть.
За інформацією «Ґлоуб», убивця потрапив до квартири з допомогою пожежної драбини. Повернувшись на тротуар, Кетрін помітила металеву драбину, прикріплену до бічної стіни будинку, яка виходила на провулок. Вона зробила кілька кроків у бік тінистого провулку і різко зупинилася. Відчула поколювання в потилиці. Озирнулася на вулицю за спиною і побачила, як поряд проїхала вантажівка, недалеко від неї пробігла жінка в спортивному одязі. Парочка сідала до автівки. Жодних причин для тривоги, однак Кетрін ніяк не могла втихомирити німий напад паніки.