Шевченко Тарас Григорьевич - Кобзар [Вперше зі щоденником автора] стр 11.

Так постали поезії, зібрані в згаданій уже рукописній збірці «Три літа».

І назву, і світоглядно-емоційний ключ до збірки давала однойменна поезія, що наче підсумовувала пережите за ці «невеликії три літа»; в ній поет говорив про тяжкі розчарування та глибоку зміну свого внутрішнього світу:

Ось такий сумний фінал трирічного занурення в те середовище, де Шевченко сподівався знайти живі сили сучасної йому України. І він уже не вірить, що вернеться «веселеє слово», тепер він «серце ядом гоїть» і не плаче, не співає, а «виє совою». Це, сказати б, загальна моральна декларація; конкретний переважно соціально-політичний зміст свого «рахунку» до сучасників Шевченко розкриває в низці поетичних маніфестів осені 1845 року.

Ось такий сумний фінал трирічного занурення в те середовище, де Шевченко сподівався знайти живі сили сучасної йому України. І він уже не вірить, що вернеться «веселеє слово», тепер він «серце ядом гоїть» і не плаче, не співає, а «виє совою». Це, сказати б, загальна моральна декларація; конкретний переважно соціально-політичний зміст свого «рахунку» до сучасників Шевченко розкриває в низці поетичних маніфестів осені 1845 року.

Це був найплідніший для Шевченка-поета період творчості. Протягом жовтня грудня написано пять поем («Єретик» основний текст закінчено 10 жовтня; «Сліпий» 16 жовтня; «Великий льох» без точної дати; «Наймичка» 13 листопада; «Кавказ» 18 листопада); «посланіє» «І мертвим, і живим» 14 грудня; «Холодний Яр» І7 грудня; великий цикл «Давидових псалмів» 19 грудня; «Минають дні» 21 грудня; «Три літа» 22 грудня; нарешті 25 грудня «Заповіт». Неймовірне напруження, фантастичний творчий вибух!

І хоч основний тон творчості цієї богоданої осені дає політична лірика, що сягає апогею поетичного пафосу, все-таки Шевченко залишається навдивовижу багатогранним і розкутим, «багатоголосим» у виявленні своєї спонтанної особистості. І всупереч своїй розпачливій декларації, він не тільки «виє совою», а й плаче, і сміється, і бачить навколо себе не тільки «зміїв». І так буде все життя, за всіх обставин

У жовтні 1845 року в Миргороді, гостюючи у свого знайомого П. Шершавицького, чиновника канцелярії повітового маршалка, Шевченко закінчив містерію «Великий льох». У ній роздуми поета про минуле та майбутнє свого народу, втілені в складну драматичну композицію й насичену символікою поетичну мову, набули історіософської глибини.

Колись великий француз, філософ Монтень, сказав: я писав книгу, а книга писала мене. Так і Шевченка творила його поезія. Вона вела його вгору і вгору. Поетичні осяння утверджували щоразу вищу потугу духу. А те глибоке животворяще зворушення, яке викликала його поезія, пієтет, яким оточили його земляки, подвигали його до місії воїстину апостольської.

В такому апостольському піднесенні і народився його геніальний проповідницький архітвір «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Украйні моє дружнєє посланіє».

Шевченко кличе подивитися в очі українській історії, ставлячи неуникненні запитання і пропонуючи вистраждані відповіді.

Почуттєва насиченість «Посланія» така, що кожне слово дихає вогнем, а кожен поетичний рядок має силу афоризму, що мільйоннократ буде повторений у поколіннях українців. І вперше Шевченко так суворо каже шукати причину своїх бід у самих собі:

Патетична лінія Шевченкової поезії 1845 року вивершується безсмертним «Як умру, то поховайте», що ввійшов не тільки в історію літератури, а й у свідомість українського народу як «Заповіт». Написано його 25 грудня в Переяславі під час тяжкої хвороби. У «Заповіті» він чинив чесний ритуал прощання зі своїм народом і, вже відчуваючи себе його пророком (на рівні поетичного натхнення, звісно, а не побутової поведінки та побутового самоусвідомлення: в побуті він був людиною скромною), у стислій афористичній формі виклав квінтесенцію свого почуття України та своїх заповідей землякам.

Восени 1845 року написано поему «Кавказ». В історії світової літератури небагато знайдемо прикладів, щоб поетичний твір півтора століття не втрачав своєї політичної злободенності і моральної гостроти, звучав так, ніби породжений нинішнім станом людства.

Шевченків «Кавказ» і своїм змістом не інвектива, не ідеологічний памфлет, не політична сатира мовою поезії. У всякому разі не тільки. І не тільки больовий сигнал з одної точки земної кулі, з одного вузла організму людства. Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства. Адже те, що дозволяв собі царизм з народами Кавказу, характеризувало не самий тільки царизм, а й якість людства взагалі. Ось чому Шевченкові оскарження царизму переростають у моторошні запитання й рахунки до Бога. У дивовижну молитву-прю.

І ось чому Шевченків «Кавказ» не просто моральна інтелігентська (чи громадянська) позиція щодо певних явищ (як відповідні пасажі в «кавказьких» творах Пушкіна, Лєрмонтова, Полежаева; як антиколоніальні мотиви в творчості деяких європейських поетів),  а гнів, мука і палахкотіння всього його єства. Це найвищою мірою «інтимний» твір, у якому виявилися не тільки світоглядне осердя особистості поета, а й усі вигини вдачі й темпераменту.