Шевченко сказав землякам страшну правду, якої вони воліли не бачити, і він у своїй звазі почувався самотнім як «юродивий» або як біблійний пророк:
А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Буряном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила
На таку апокаліптичну картину, здавалося б, немає розради. Але серце плаче, просить «святої правди на землі». І поет уперше з такою силою і пророчою звагою ставить на кін історії своє Слово правди:
Може, викую я з його
До старого плуга
Новий леміш і чересло.
І в тяжкі упруги
Може, зорю переліг той,
А на перелозі
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
І знов-таки після такої вищої градації пристрасті суто шевченківський катарсис: звертання до вічної людяності та до дівочого серця в його щирості як до найістиннішої віддяки:
Може може а меж тими
Меж ножами рута
І барвінок розівється
І слово забуте.
Моє слово тихо-сумне,
Богобоязливе,
Згадається і дівоче
Серце боязливе
Стрепенеться, як рибонька,
І мене згадає
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю!
Ось на цьому величезному і трагедійно осяяному душевному просторі між двома полюсами лагідної ніжності й скорботного гніву й чинилася Шевченкова поезія, а звідси й усе нестримне вирування її самовладних голосів.
Ось на цьому величезному і трагедійно осяяному душевному просторі між двома полюсами лагідної ніжності й скорботного гніву й чинилася Шевченкова поезія, а звідси й усе нестримне вирування її самовладних голосів.
Тому, коли говоримо про «політичну лірику Шевченка», то, хоча це загальновизнане й неминуче означення щодо багатьох його творів, ми повинні памятати, що це означення умовне, бо в Шевченка не буває вузько-політичної зосередженості думки й пристрасті: політичне переживання «детонує» в нього всією цілістю людської душі.
Поет супроти імперії Вся сума вражень від перебування в поневоленій і закріпаченій Україні, наклавшись на досвід життя в чиновницько-бюрократичному Петербурзі з його соціальними контрастами та ідеологічними колізіями; весь біль за повсюдне приниження людини і все розуміння абсурдності деспотичного механізму суспільного буття, все це вилилося в «комедію» «Сон», яка стала викликом поета могутній, але не здатній вистояти перед судом розуму імперії.
Поема «Сон» сатирична фантасмагорія, гротескне зображення символів російського деспотизму й кріпосництва та особи імператора Миколи І засвідчила остаточну кристалізацію антиімперського стрижня демократичного світогляду Шевченка. Нею він ставав на прю з царизмом. Жанрове означення «комедія» мало виправдати вільне використання форми сновидіння та прийомів гротеску, хоч це часом не так комічний гротеск, як трагічний; втім, хіба реальність кріпосницької деспотії не комедія, сумна і трагічна комедія, перед судом людського розуму?
У березні 1845 року кінчався строк навчання Шевченка в Академії мистецтв. 22 березня він подає до Ради Імператорської Академії мистецтв прохання про надання йому звання художника та про видачу квитка для поїздки в Україну.
Побувавши на Черкащині, він відвідав рідних у Кирилівці, а також заїхав до Києва, де, ймовірно, зустрічався з Михайлом Максимовичем, який згодом допомагав йому стати співробітником Київської археографічної комісії.
У цей час Шевченко починає виконувати деякі доручення Київської археографічної комісії (офіційна назва: «Временная комиссия для разбора древних актов»).
Робота в комісії давала Шевченкові можливість задовольняти свої пізнавальні й творчі інтереси, допомогла збагатити уявлення про українську історію, своєрідність різних українських земель; він зробив багато цінних фольклорних записів, мав нагоду професійно вправлятися в рисунку й малярстві. Всі ці враження просилися і в поезію, давали хвилини високого натхнення. Добрим здобутком для нього були й численні нові знайомства і з людом ученим та мистецьким, і з людом кріпацьким відомо, що він нерідко віддавав перевагу спілкуванню з простими селянами, з челяддю в поміщицьких маєтках перед добірним панським товариством.
Але не знати, чи не більше давало йому українське життя тяжких, гнітючих вражень. Насамперед безпосередні факти кріпосницького побуту. На кожному кроці він стикався з лицемірством багатьох своїх «приятелів»-поміщиків, незрідка й тих, що славилися своїм лібералізмом, вільнодумством чи меценатством.
Таких вражень Шевченко мав аж забагато. Злидні закріпаченого села Самодурство несосвітенних кріпосників і фарисейство поміщиків-«філантропів» Покірливість селянства, дедалі менше порушувана вибухами бунтів Неосвіченість або верхоглядство «освічених» верств, які зневажали рідну мову й традицію народної культури А разом з тим начебто ж ширшає коло людей, для яких нестерпний цей деспотизм і ця несправедливість, які шукають правди, хочуть допомогти своєму народові і думають над тим, як це зробити, як відродити Україну
Ось у цій атмосфері остаточно визріло в Шевченка й зміцніло розуміння й відчуття своєї великої покликаності покликаності до Слова, яке пробудить Україну.