Українська писемність передшевченківської доби Вирішальна роль Шевченка в утвердженні нової української літератури та винятковість його генія стали причиною того, що в свідомості нашої людності склалося і стало популярним уявлення, начебто він творив коли не на порожньому місці, то на зовсім не обробленому ґрунті; поза іменами Котляревського, Квітки-Основяненка, Гребінки картина українського літературного життя початку ХІХ ст. бачиться тьмяною (хоч на науковому рівні вона достатньо досліджена).
Тим часом Шевченкова поезія хтозна чи й була б можливою без тих стимулів, що йшли до петербурзької української колонії з самої України, де різнорідні форми обстоювання своєї самобутності (бодай і залишкової інколи) оберталися й зусиллями, спрямованими на літературну обробку й емансипацію мови свого народу.
Це був складний і драматичний процес. Він був своєрідною відповіддю не лише на європейські національні рухи («весна народів»), загальноєвропейську хвилю звертання до народних основ, а й на фатальну зміну української політичної та культурної ситуації, зумовлену скасуванням Гетьманщини, ліквідацією Запорозької Січі, закріпаченням українського села, колонізацією півдня України заселенням його іноземним елементом, прокламуванням так званої «Новоросії»; занепадом Києво-Могилянської академії та вичерпанням енергії української барокової культури не в останню чергу внаслідок відтоку культурних сил до імперського центру. Хоч жили ще спогади про недавнє минуле (з найбільшою силою виражені в народній поезії). Ще озивалося інколи і в полумяній формі, як в «Історії русів» обстоювання колишніх «вольностей». Але під кінець ХVІІІ ст. усе-таки загалом запановує глибока депресія, українська шляхта розуміє «вольності» вже в сенсі входження в російське дворянство, а патріотизм тієї її частини, яка не цілком перейнялася вірнопідданством до московської монархії, набрав упокореного, присмирілого характеру.
Це була хоч і обєктивно зумовлена, але трагічна для України ситуація: адже саме в цей час відбувався процес творення модерних націй в Європі, і Україна не змогла в нього повноцінно включитися, що й зумовило її трагічне історичне запізнення, наслідки якого впали на наступні покоління.
І все-таки той політичний і літературний романтизм, що охопив усю Європу, а не в останню чергу й словянські народи, озвався і в Україні спершу як пробудження інтересу до народності та звертання до народної мови. Хоч це явище зовсім не зводиться до реакції на зовнішні збудники, воно випливало з потреб життя самого українського народу, духовна, естетична творчість якого не припинялася.
Важливою негативною обставиною було те, що на цей час сталася фактична втрата в актуальній свідомості немалої спадщини української барокової літератури та інтелектуальної спадщини Києво-Могилянської академії її носії або були «завербовані» (ще й до Петра І та за його часів, а потім після впаду Гетьманщини) для створення імперської культури, або добровільно перейшли туди в пошуках ширшого простору для своєї діяльності; водночас коло поцінувачів і рецепієнтів цієї спадщини катастрофічно звузилося внаслідок обрусіння освічених верств.
І все-таки той політичний і літературний романтизм, що охопив усю Європу, а не в останню чергу й словянські народи, озвався і в Україні спершу як пробудження інтересу до народності та звертання до народної мови. Хоч це явище зовсім не зводиться до реакції на зовнішні збудники, воно випливало з потреб життя самого українського народу, духовна, естетична творчість якого не припинялася.
Важливою негативною обставиною було те, що на цей час сталася фактична втрата в актуальній свідомості немалої спадщини української барокової літератури та інтелектуальної спадщини Києво-Могилянської академії її носії або були «завербовані» (ще й до Петра І та за його часів, а потім після впаду Гетьманщини) для створення імперської культури, або добровільно перейшли туди в пошуках ширшого простору для своєї діяльності; водночас коло поцінувачів і рецепієнтів цієї спадщини катастрофічно звузилося внаслідок обрусіння освічених верств.
Російська імперія цілеспрямовано утверджувала себе як наступницю Київської Русі володаря не тільки територій, а й культурної спадщини «Западной Руси» та «Южной Руси». Ця державно впроваджувана російська імперська ідентичність стала загрозою для ідентичності української. За цих умов утрати залишків державності, деградації освіченої верстви, деактуалізації «високої» культурної спадщини основною ознакою української національної ідентичності стає народна мова, що раніше такою не усвідомлювалася (не лише в Україні, а й у всій Європі аж до доби національних рухів). А оскільки верхні шари українського суспільства не ідентифікували себе з народною мовою, то відповідно головним репрезентантом української ідентичності стає носій української мови селянство. (Це найзагальніше кажучи, бо конкретна історична картина була складнішою, і втрата рідної мови не завжди була рівнозначна втраті національності, та й користування російською мовою не завжди означало втрату рідної мови. Реальні суспільні обставини зумовили своєрідне явище відоме, зрештою, у багатьох народів обстоювання своїх національних інтересів і навіть прав рідної мови мовою панівної нації.)