Купити людині волю. Восени 1829 року Павло Енгельгардт мав виїхати до Варшави, де стояв його уланський полк. Поміщика поручника лейбгвардії супроводив великий обоз з майном та обслугою, серед якої був і пятнадцятилітній юнак Тарас Шевченко. Під час кількамісячної зупинки у Вільні Тарас, імовірно, дістав деякі уроки від Яна Рустемаса, відомого художника-вірменина, а головне став свідком польського повстання 1830 року, що справило на юнака глибоке враження.
Тим часом Енгельгардт дістав інше призначення і виїхав до Петербурга. Згодом туди ж вирушила і його челядь, а з нею й Тарас. Тут і стався великий злам у його долі. Помітивши непогамовний потяг юнака до малювання, пан вирішив мати з цього зиск у великих панів було модою мати своїх «покоєвих художників». Тараса віддають на навчання до майстра малярської артілі Василя Ширяєва. Успіхи, яких він тут досягнув, звернули на себе увагу, і українська петербурзька громада зацікавила талановитим юнаком діячів культури, у тому числі й знаменитого живописця Карла Брюллова. Пан погодився відпустити свого кріпака лише за великі гроші 2500 рублів. Щоб їх здобути, Карл Брюллов намалював портрет поета Василя Жуковського вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина. Лотерея відбулася 22 квітня 1838 року, а 25 квітня Тарас одержав відпускну.
Між пензлем і словом Прийнятий до Академії мистецтв, Тарас стає улюбленим учнем Брюллова. Але водночас захоплює його і світ поезії. Спокуса Словом прийшла до Шевченка ще в останні роки його кріпацького стану. На клаптиках паперу й картону він, поміж малярською роботою, «мережав» несміливі поетичні рядки. Тривалий час крився із цією своєю химерою, не бувши впевненим у собі та боячись глузувань. Але непереборний потяг вилити душу в слові брав своє.
Багато його друзів повязували його майбутнє з живописом: це ж і високе мистецтво, і добрий засіб житейського утвердження в ті часи. Поезією ж міг би собі «балуватися» постільки, поскільки вона не заважала б «ділу».
І сам Шевченко пізніше в щоденнику трохи відслонить драматизм і фатальність для його долі оцього вибору між живописом і поезією, а точніше буде сказати драматизм і фатальність вторгнення поезії в його життя: «Я хорошо знал, что живопись моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю. И даже подумываю иногда о тиснении (разумеется, под другим именем) этих плаксивых, тощих детей моих. Право, странное это неугомонное призвание» (V, 4344).
Що ж то за покликання і як воно прокладало собі дорогу?
Насамперед, мабуть, ще з дитячих літ, обдарований від природи зернятами великих чуттів і сприймаючи навколишній світ у широкій повноті у барвах, звуках, формах, рухах, він своєю вразливою душею не міг не відгукуватися на мовлене і співане слово свого народу. Вивезений з України ще зеленим підлітком, він проте був ущерть «забезпечений» органічним засвоєнням рідної мови, її величезним лексичним багатством, гнучким синтаксичним ладом і неповторною ритмомелодикою. Він знав безліч пісень, любив співати й декламувати, насолоджуючись чаром слова. З дитинства ж він, читаючи як помічник дяка псалми та акафісти, засвоїв і чимало з іншого мовного пласта церковно-словянського, не чужого духові українського мовлення, сповненого поважності й урочистої сили. Якісь таємничі глибин слова-мислі давав відчути і читаний ще з дитинства український філософ і поет Сковорода.
Усе це оживало в душі молодого Шевченка, закиненого на чужину, підігрівалося ностальгією за далекою, але ще ріднішою в спогадах батьківщиною, і так заявляла про себе магія рідного слова. Творилося уявлення про те, що може Слово, і це уявлення дістало сильне підживлення від першого ознайомлення з високою професійною поезією. Спочатку це була російська поезія насамперед Пушкін та Жуковський. Знав він і твори Рилєєва, а пізніше й багатьох інших російських поетів. Це теж викликало захват від сили Слова, від його влади над людиною, його здатності розкрити глибини людської душі й весь неозорий світ. Це могло викликати навіть певну «заздрість» до кудесників, що володіють цим Словом.
А завдяки Євгенові Гребінці прийшло знайомство з українською поезією і відкриття того, що може бути й українське писане та друковане слово.
Головне ж було, напевне, у дедалі більшій внутрішній потребі висловити (ви-словити) своє відчуття України, стати її речником. І, впевнившись у силі свого слова, він переймається вірою в те, що зможе ним пробудити в земляках память про давню славу своєї землі та жагу здобувати їй нову славу. Так народжувалося відчуття своєї покликаності, своєї місії, яку Україна сприйме як місію апостола і пророка.
Водночас і свій художницький талант, який розквітне особливо в роки навчання в Академії, Шевченко захоче присвятити пізнанню України. Зрештою, пензля він не зрікався, і можна тільки уявляти, яких би ще висот він досягнув у живопису, коли б творчість не урвав жорстокий царський присуд.