Данте Алигьери - Божественна комедія стр 11.

1 «Крізь мене йдуть до міста мук найтяжчих,
Крізь мене йдуть до мучень і заков,
Крізь мене йдуть між поколінь пропащих.
4 Суд правий вів творця моїх будов:
Звели мене Могуття, що все родить,
Найвища Мудрість і Першолюбов.
7 Лиш після мене світ став брами зводить.
Ніщо не вічне, я ж на всі віки.
Лишайте сподівання всі, хто входить».
10 Із чорних літер напис я такий
Побачив на вершку хмурної брами
Й сказав: «Учителю, о жах який!»
13 І він, немов господар над думками:
«Лишатись легкодухість має тут,
І має вмерти дрож перед страхами.
16 Як обіцяв я, ми прийшли в той кут,
Де скорбні тіні можеш ти уздріти,
Що розуму збулись блаженних пут».
19 Він руку дав мені, і я зогрітий
Був усміхом спокійного лиця,
Й повів у глиб, у таїну повитий.
22 Такі зітхання й лемент без кінця
Почулись у беззорянім склепінні,
Що струмом сліз облився раптом я.
25 Усі наріччя, мови старовинні,
Репетувань і ремствувань слова
У плесках рук, у вигуках, хрипінні,
28 Зливались в гамір, що завжди трива
У цьому місці, крутячись всечасно,
Немов пісок, що вихор порива.
31 Мені тоді зробилося так жасно,
Що мовив: «Волю ти мою вволи,
Скажи, хто мучиться отак злощасно?»
34 І він: «На животіння це прийшли
Ті, що зірок, мізерні, не хапали,
Жили собі без гани, без хвали.
37 А поряд ангели, що з висі впали
Ті, недостойні, і не вороги,
Й не слуги Божі, лиш за себе дбали,
40 Щоб вигляд не темнився дорогий,
Їх з неба гнано, пекло ж браму стисло,
Щоб гріх не вихваляв свої борги».
43 І я: «Учителю, що там нависло
Й над нами закрутило круговерть?»
Він одповів: «Про це скажу я стисло:
46 Вони вже не надіються на смерть
І так ненавидять роки пропалі,
Що чорні заздрощі їх повнять вщерть.
49 Ніхто за них не згадує в печалі,
І Ласка, й Суд їх зневажають так,
Що й ти не говори, поглянь і далі!»
52 Я, зиркнувши, побачив: в небі знак
Летів, кружляючи, і зупиниться,
Як видалось мені, не міг ніяк.
55 За ним така неслася плетениця
Померлих душ, що я й не уявляв,
Як стільки встигло смерті причаститься.
58 По тому, як вже декого впізнав,
Побачив я того з нероб неплідних,
Хто зрікся, страхопуд, великих справ.
61 Я зразу ж зрозумів, що бачу бідних
Перед собою неярких нікчем,
І Богу, й ворогам його огидних.
64 Вони, з яких ніхто не жив живцем,
Тут прудко бігли, всі в укусах, голі,
Над ними ж оси й ґедзі тьмою тем.
67 Поривши лиця, кров стікала долі,
Усуміш із слізьми на ґрунт масний,
Де жовті черви кублились поволі.
70 Поглянув далі, й натовп голосний
Побачив я край буйного потоку
Й спитав: «Учителю, ти поясни,
73 Щоб знав я, чом вони із цього боку
На той всі прагнуть перейти мерщій,
Як бачу, хоч у тьмі й не видно оку».
76 І він мені: «Одвіт почуєш мій,
Коли зупинимо свої ми кроки
На Ахероновій косі журній».
79 Стараючись не завдавать мороки
І волю дати боячись словам,
Я мовчки йшов на край ріки широкий.
82 І човен ми побачили, а там
Почварний дід, роззявивши пащеку,
Горлав: «Ой горе, злобні душі, вам!
85 Вже годі мріять про зорю далеку,
Я тут, з човном, щоб вас перевезти
У вічний морок, в холоднечу, в спеку!
88 А ти, живий, од мертвих геть коти
Назад, де скоро вже розквітне травень!
Та, бачивши, що я не хочу йти,
91 Додав таке: Ти краще іншу гавань
І легший човен зразу обирай;
Моє судно важке тобі для плавань».
94 І вождь йому: «Хароне, не займай!
Так хочуть там, де все зробити можуть
Чого захочуть. Так що не чіпай».
97 І перестав тоді мене тривожить
Кудлай-човняр з мертвотного багна,
Що міг з очей зірниці сяйні множить.
100 І квола зграя голих душ, смутна,
Почувши заклик той гучний і строгий,
Зі скреготом зубів, як навісна,
103 Взялась клясти і Бога, й рід убогий,
І давнє покоління, й молоде,
І час родин, і матерів пологи.
106 Та, плачучи, встелила вся, хто де,
Проклятий берег зливою з хмарини,
Він всіх, хто Бога не боїться, жде.
109 Харон, злий дух з очима як жарини,
Розпалюючи погляд, купчив гурт:
Всіх гнав, веслом загайним міряв спини.
112 Як лист злітає восени до бурт
За першим другий, поки на галуззі
Останній не загляне в самий нурт,
115 Адамове так племя в шумній тузі
Одне за одним збилось у човні,
Мов птаство, скупчене в сильці, у крузі.
118 Поки пливли по чорній струмині,
Хапаючись зійти на той бік темний,
На цьому знову зюрмились квапні.
121 «Мій сину,  проказав учитель чемний,
З усіх країн, хто в Божім гніві вмер,
Збираються на берег цей підземний,
124 Щоб поспішать заріччям до печер,
Їх так острожить правосуддя Боже,
Що страх стає бажанням відтепер,
127 А добра тут душа пройти не може,
І що в Харона грізний був привіт,
То сам збагни, з чим слово його схоже».
130 Він закінчив, і враз похмурий світ
Так задрижав, що навіть перед сконом
Мене од страху кидатиме в піт.
133 В плачливім краї знявся вихор гоном,
Пустельний діл скорботи спалахнув
В моєму серці відсвітом червоним,
136 І впав я, наче той, хто вмить заснув.

1 Мій раптом перервався сон глибокий,
Бо грім оглушливий я враз почув
І встав, немов ударений під боки,
4 І все спочилим оком озирнув,
На ноги звівшись, подививсь уважно,
Щоб добре зрозуміти, де я був.
7 Стояв на стежці я, що неосяжно
Збігала вниз, в те урвище сумне,
Де лемент мук відгримував протяжно.
10 Таке в густім тумані неясне
Було воно, що зір мій недолугий
Не міг сягнуть крізь марево жахне.
13 «Тепер ми зійдемо в сліпі округи,
Сказав поет і на обличчі зблід,
Я буду перший, а ти будеш другий».
16 І я, уздрівши сполотнілий вид,
Сказав: «Чи зважусь, коли й ти стерявся,
Ти ж завжди захищав мене од бід!»
19 І він: «Злощасних репет увігнався
Ізнизу так, що вкрив лице бліде
Тим жалем, що тобі він жахом здався.
22 Але ходім, бо довгий шлях не жде».
Так він сказав та й уступив зі мною
У перше коло, що круг прірви йде.
25 Тут, стежачи за пітьмою німою,
Я не почув ні скарг, ні нарікань,
Самі зітхання коливали млою:
28 Їх збуджувала туга без страждань
У стовпищі, в якім не розрізняєш
Дітей, жінок, мужів усяких звань.
31 І добрий вчитель мій: «Ти не питаєш,
Це що за духи, на яких глядиш?
То знай, ще поки далі не ступаєш,
34 Що це не грішних душ хисткий комиш,
А ті, хто без хрещальної поради
Не знали, що спасає найпевніш.
37 Їм християнські не лились відради,
Було чуже їм Божество само,
Я увіходжу теж до їх громади.
40 Це незнання єдине нам гальмо,
Й ми тим караємось за цю невдачу,
Що без надій жаданням живемо».
43 І жаль узяв, що в Лімбі тут побачу
Я тих, кому пошану всім здаю
За видатні діла й величну вдачу.
46 «Скажи, учителю, скажи, вождю,
Почав я, щоб зміцнитися у вірі,
Яка являє для брехні суддю.
49 Невже тут по заслузі чи офірі
Ніхто блаженства не досяг цілком?»
І він на ці слова, і темні й щирі,
52 Відмовив: «Бувши тут ще новаком,
Я бачив, як зійшов сюди властитель,
Звитяжця коронований вінком.
55 За ним звідсіль пішли: всіх прародитель,
Його син Авель, благочесний Ной,
Мойсей, законодавець і служитель,
58 Давид і Авраам, що жив давно,
Ізраїль з батьком і сини численні,
Рахіль, дорожча над усе майно,
61 Й багато ще і стали всі блаженні.
Узнай одне ти душі всі людські
До того часу не були спасенні».
64 У згадках про події неблизькі
Ми не лишали прокладати в лісі,
Кажу, у лісі душ, стежки вузькі.
67 Та спогади недовго ці велися
Між нами ще, як смуги світляні
У здолану півкулю тьми влилися.
70 За кілька кроків видний став мені
Освітлений зелений простір луки,
Де сяйвом сяли люди видатні.
73 «О шано й честь мистецтва та науки,
Скажи, хто ці, що доля їх ясна
Й відділені вони в окремі злуки?»
76 І він мені: «Їх слава голосна,
З якою ти ще на землі зіткнувся,
Така, що й в Бога шана їм значна».
79 І голос в той же час мені почувся:
«Вшануємо ж великого співця,
Бо зниклий дух його до нас вернувся!»
82 І по слідах великого сліпця
Нас три величні тіні йшли стрічати,
Нерадісні і несумні з лиця.
85 І добрий мій учитель став казати:
«Он глянь: мечем оперезавши стан,
Іде, мов з пишним почтом, цар багатий,
88 То сам Гомер, усім поетам пан,
А другий то творець сатир Горацій,
А то Овідій і за ним Лукан.
91 Ішов я з ними вряд в натхненній праці
І вряд у славі йду таж чуєш сам
Той спів хвали, мов князеві в палаці».
94 Так я уздрів блискучу школу там
Вождя поетів, що, могутньокрилий,
Летів орлом назустріч небесам.
97 Вони про себе щось поговорили
І привітання мовили свої,
І посміхнувся мій учитель милий.
100 Усі тримались, як близькі мої,
І, розуміючи високу шану,
Я шостим став у велетнів сімї.
103 Отак ішли до світлого ми стану
Й поважно мову про таке вели,
Про що розповідать пізніше стану.
106 Під благородний замок ми прийшли,
Який сім раз оточували стіни,
Й джерельні води навкруги текли.
109 Долаючи, мов суходіл, струмини,
Дістались двору ми крізь сім воріт
І вздріли свіжу зелень луговини,
112 В очах у мешканців горів привіт,
У постатях ласкава сяла милість,
А в тихій мові лагідності світ,
115 Зійшли ми вкупі на горбка похилість
В такому світлі, що змогли вочу
Оглянуть мовчазну дібров журливість.
118 Великі, до яких в думках лечу,
Вщасливили мене своїм собором,
Що й досі ще від захвату тремчу.
121 Я вздрів Електру в натовпі прозорім,
І Гектора, й Енея розрізнив,
І Цезаря в броні, з шулічим зором.
124 Каміллу і Пентесілею вздрів
По другий бік та ще царя Латина,
Який з Лавінією там сидів.
127 Вздрів Брута я й дружину Коллатіна,
Корнелью, Марцію та Юлью всіх.
А осторонь самого Саладіна.
130 І, перевівши зір очей своїх,
Побачив я, що вчитель всіх, хто знає,
Сидить в сімї філософів значних.
133 Всяк дивиться, всяк шану виявляє.
З ним обіч був Сократ, а там Платон,
І Діоген своє тут місце має.
136 Тур Демокріт, що ввів случай в закон,
Фалес, ким славилась бібліотека,
І з Емпедоклом Геракліт, Зенон.
139 Вздрів якостей досліджувача грека
Діоскоріда,  тут же був Орфей,
Ще й Туллій, Лівій, мораліст Сенека,
142 І геометр Евклід, і Птолемей,
І Гіппократ з Галеном, Авіценна,
І Аверроес, цей тлумач ідей.
145 Тяглася їх гірлянда незліченна,
Та хай про це хтось інший розповість,
Бо тема й так у мене широченна.
148 І двох співців позбавилося шість,
Бо враз мене вожай мій знаменитий
Од мирних лук, де всіх розважив гість,
151 Туди повів, де нічому світити