А що? Чи знаєш, iз ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Якiв! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?
Та я ще його добре й не розгледiла, одмовляється Катря перед дiвчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикiй пущi опинилася.
Декотрi й вiри їй пойняли: "Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!" а которi так з-пiд брови на неї подивились.
А весiлля, а танцi не стихають; в дворi усю траву зелену пiдкiвками винесли. Чайченко танцював зо всiма; брав i мене, i Марусю: яка на очi попаде дiвчина, ту вiн i бере.
Вiн нами гордує, - обижалнся iншi дiвчата, що бере нас, у вiчi не подивившися!
Заждiть-бо, якi ж скорi! Нехай вiн трохи обсвiдчиться в нас, вмовляли знов другi.
Мiж танцями зайшла розмова у дiвчат з парубками: чи добре iз багатою одружитись?
Добре, як взяти любу та милу! озвавсь Чайченко.
Чому б тобi i не взяти, одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, тобi нагани не дадуть, ти сам багатий.
Багатий на дрiбнi сльози, промовив Чайченко всмiхаючись.
Музики заграли, усi пiшли у танець i Чайченко. Чи се вiн правду сказав, чи се вiн пожартував хто його розбере! Ми усi з собою iзглянулися; багато дiвчат помовкло задумалися.
Свiт вже бiленький розсвiтавсь, як ми з того весiлля повертали додому. Маруся i Катря нi словечка не прокинули. Я заговорю, "нi!.. еге ж!.. авжеж!" одкаже Маруся: якiсь її свої мислоньки заносять, а Катря то й зовсiм менi одвiту не оддає; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане
Тут нас парубки наздогнали, i Чайченко був мiж ними. Вклонилися нам i на добранiч дали. I Чайченко Який в його голос був отруйний! I почуєш, i пiзнаєш всюди хоч мiж дзвонами! А Катря наша? Де ж тiї жарти? Де тi вигадки колишнi? Вона ледве парубкам на добранiч оддала.
IV
У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всiєю сiм'єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона не знаю; а менi то все такi сни снилися дивнi тiєї ночi. Снилось менi, що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i всi степи тiї, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хорошi
Катря мене будить я їй розказую: "а чи ж не дивний сон?"
Як же вона вжахнулася, почувши!
А що те вiщує? Що вiщує? притьмом iскажи їй.
Не полохайся, Катре, вмовляю, се сон недiльний: як до обiд не справдиться, то й не ждати нiчого.
Боже, боже! Що то буде! бiдкається вона
Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, розчiсувала й плела вона свої коси довгi; рум'янець густий спахував на личку, а личко було блiде.
Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi виїхали.
Катре! говорю їй стиха: чи побачимо ми там Чайченка?
Не знаю, сама одвернулася.
А в жадiбку його побачити? Не чує.
Катре? А хочеш, кажу, побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не всмiхнулась, а розсердилась.
Отже, остили, коли хоч, жарти!
Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї нi до чого не згарне й недокладне.
Приїхали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли Чайченка: сидiв вiн проти дверей
Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.
Чи не диво ж? питаю.
Усе дива в бога! одказала задумавшися.
Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.
Обiдня година; нiщо не правдить мого сну А по обiдi понаходило такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроїлись.
Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його де вже сей заговорить!
Якого тут людей! знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi поглянув:
Багато гостей!
Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..
Недавно.
Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, так вже!..
Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi жалко вам буде їх кидати
Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.
В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.
Добре вам жити буде!
Де жити, то жити, почула я од його
Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? - «Здужаю», каже.
Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то любчiвської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, просять на обiд; по обiдi гуляємо потам увесь день; то запрошали якось нашi їх до себе, то знов вони нас.