Що ж вiн тобi говорив?
Питав мене, чого зайшла, чом невесела
Що ж вiн тобi говорив?
Питав мене, чого зайшла, чом невесела
Що ж ти йому сказала? я все її питаю; Маруся тiльки слухала.
Так зайшла, кажу, гуляю собi, i я, кажу, весела Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було вiн-то у ярмарку був, говорив, що туга його обiймає I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо
Отсе, кажу, тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!
Та не знаю ще, каже, як мати схочуть!
Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?
Та якось вже буде, одказала.
Ти, кажу, сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?
А Катря тодi:
Сумує Маруся? Чого сумує?
Голубко, говорить менi Маруся, менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!
Тiльки той, кого любиш, розважить, озвалась Катря.
Покохаймо кого-небудь, Марусе! жартую. Маруся нiчого не одказала.
Щаслива будеш, говорить Катря.
Покохаймо ж, Марусе! я знов до неї.
Не жартуй, одкаже тихо.
Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.
V
Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: "як така з тебе швачка, каже, то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах".
По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.
Що тобi, моя дитино! упада вже коло Катрi мати. Уступила до хати бiла мов бiлочок що тобi, доню?
Нiчого, мамо, нiчого!
Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.
Що ж таке, Катре? питаю.
Сьогоднi вiн увечерi буде, вiн сьогоднi прийде до мене
А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?
То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi я до його вийду!
Та як батько почує, то не пустить, кажу, як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.
Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..
Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?
Не треба ненi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!
Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако
Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, - сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi
Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.
"Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала А вiн усе оддалiк стояв, не пiдходив Так-то вже менi гiрко стало! "Я, кажу, сiї осенi замiж пiду". Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? "Що?" запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени
Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже: "Шкода менi тебе, дiвчино!.." що я аж слiзьми вмилася Одiишла трохи, стала, та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт, i йде Я хочу далi не можу Дiждалась, що вiн близько до мене зблизився Зблизився: "Чи правда сьому?" поспитав Дiвчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у свiтi Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали улицею; тодi я йому сказала нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав прийде"
Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!
"Як се вона гаїться, думалося менi. Що їй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись Такi-то люди на сьому свiтi!"
А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм'ї з ласки; що не пожалує нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало
Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє
Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?
Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч за ворота. За ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.