Дуже багато питань ставиться щодо письмового затвердження усних домовленостей Переяслава. Росіяни вважали ними так звані Березневі статті, які того ж року підписав цар Олексій Михайлович, але відомо, що козаки привезли до нього суттєво відрізнявшийся свій варіант документа, а московіти викреслили з нього ряд пунктів. Нам Березневі статті відомі лише по чернеткам та копіям. Згідно з ними цар обіцяв зберігати й ніколи не порушувати права і привілеї Війська Запорозького, надані польськими королями і великими князями литовськими. Установлювалася 60-тисячна кількість козацького реєстру. Податки збирали українські урядники і передавали їх до царської казни. Гетьман і старшина обиралися козаками на раді. Гетьману дозволялося підтримувати відносини з іншими державами лише за умови повідомлення цареві, при цьому відносини з польським королем і турецьким султаном заборонялися без царського дозволу. Залишався давній поділ на стани, кожний із яких зберігав свої права і привілеї. Судитися українське населення мало на основі місцевих законів та звичаїв. Посади в адміністративному апараті заміщувалися представниками місцевого населення. Підтверджувалися права православного духівництва на маєтності, якими вони володіли. Українська сторона визнавала за царем право тримати в Києві воєводу з військовою залогою й розташовувати свої війська на кордоні з Річчю Посполитою. У разі татарських нападів передбачалася організація спільних українсько-московських походів. Московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Річчю Посполитою навесні 1654 року.
Кампанія 1654–1655 року розвивалася для України і Московії вкрай вдало. Війська вийшли на кордони етнічної Польщі, якій не допоміг навіть перехід на її бік ображеного Переяславською угодою татарського хана. В листопаді 1655 року Менглі-Гірей після поразки під Озерною вимушений був підписати з гетьманом договір про невтручання Кримського ханства в війну Московії і України з Річчю Посполитою. З півночі Польщу атакувала Швеція, а в 1656 році на територію Речі Посполитої вступив і трансільванський князь Ракоці. Події того часу поляки називають «Потопом». Для того, щоб національно-визвольна війна завершилася для України повним розгромом супротивника були всі умови, але саме тоді перший удар по московсько-українському союзу наніс царський уряд. Серед його представників була поширена думка, що найбільшу небезпеку Росії становить не зламана вже Польща, а Швеція. Тому було прийнято рішення про закінчення війни з поляками. В 1656 році у Вільно відбулися московсько-польські переговори, унаслідок яких у грудні було укладено Віленське перемир’я. За його умовами, воєнні дії між Московською державою й Річчю Посполитою припинялися. Польські посли навіть запропонували Олексію Михайловичу зайняти польський престол після смерті короля Яна Казимира. Територія Гетьманщини визначалася за умовами Білоцерківського договору в межах лише Київського воєводства. У разі обрання царя королем Речі Посполитої, Гетьманщина залишалася в її складі.
Віленське перемир’я шокувало козаків. Цілком слушно вони вважали його порушенням Березневих статей 1654 року. Мир унеможливлював повну перемогу українців в їх національно-визвольних змаганнях, не говорячи вже про принизливість території, що передбачалася для Гетьманщини. Гетьмана гнівило й те, що українські посли навіть не були допущені до наметів, де відбувалися польсько-московські переговори. Судячи з всього, тоді Хмельницький вже почував себе вільним від даної царю присяги, бо той знехтував вірністю своїх підданих. Без повідомлення государя гетьман почав переговори зі Швецією та Трансільванією про укладення нової антипольської коаліції. Українські, шведські та трансільванські війська успішно діяли в Польщі в 1657 році. Війська Д. Ракоці і козацького воєначальника А. Ждановича взяли Краків, після об’єднання з силами шведського короля Карла Х Густава під владою союзників опинилися Замостя, Люблін, Брест і навіть на деякий час – Варшава. Козаки взимку-навесні 1657 року панували і в Західній Україні, гетьману присягала шляхта Волині і навіть деякі польські магнати.
Але завершити справу не вдалося. Поляки розгорнули широкий визвольний рух, на допомогу їм прийшли татари, війська австрійського імператора Фердинанда III. Швеція вимушена була вийти з території Польщі через напад на неї Данії. Трансільванський князь зазнав поразки і капітулював. Спеціальний московський посланець висловив протест проти участі українців у війні без згоди царя. Козаки під проводом А. Ждановича і І. Богуна вирішили повертатися додому і вийшли не лише з етнічної Польщі, але й з території Західної України. А 27 липня 1657 року в Чигирині помер Богдан Хмельницький, чий стан погіршився, ймовірно, не в останню чергу, через крах сподівань.
Гетьман Іван Виговський. Загострення московсько-українських відносин
Богдан Хмельницький не приховував свого бажання перетворити гетьманську владу на спадкову. Тому попервах козацька старшина вирішила передати булаву його молодшому синові Юрію Хмельницькому. На той момент йому було лише 16 років. Він не відрізнявся політичними або військовими талантами, і його обрання було даниною поваги, що мали козаки до його батька. Серед козацької старшини були й значно більш впливові особи. Наприклад, генеральний писар Іван Виговський.
Іван Виговський був вихідцем з старовинного шляхетського роду. Батько майбутнього гетьмана Євстахій (Остап) Виговський був соратником київського митрополита Петра Могили. Його старший син Іван народився десь на початку XVII століття. Вірогідно, Іван Виговський вчився в Києво-Братському колегіумі. Він чудово володів, крім української, польською, латинською, російською мовами. Його освіченість підкреслюють літописці того часу. У Івана Виговського були сестра і три брати. Один з них, Данило, був одружений на дочці Б. Хмельницького.
Свою військову кар’єру Іван почав у «кварцяному війську» Речі Посполитої. З Богданом Хмельницьким Виговсь-кий, очевидно, познайомився, коли був писарем при комісарі Речі Посполитої, який був поставлений для нагляду над козаками після поразок повстань 1637–1638 років.
Польсько-українська війна, що почалася в 1648 році, застала Івана Виговського в польських лавах. У складі війська Речі Посполитої він приймав участь в битві під Жовтими Водами. Там Виговський потрапив у полон до козаків, які продали його татарам. Він збігав, був спійманий, знов здійснив побіг і знов опинився в руках кримчаків. Ймовірно, вже тоді цей знатний, освічений шляхтич являв собою досить цінну здобич, оскільки їм зайнявся сам кримський хан Іслам-Гірей ІІІ. А домовлявся з ним про долю Виговського особисто гетьман Богдан Хмельницький. Іван Євстахійович був переданий козакам і дав гетьману присягу на вірність.
Виговський швидко зробив успішну кар’єру в апараті Хмельницького. Незабаром після свого переходу до стану козаків він вже був особистим писарем гетьмана. Ви-говський стає постійним учасником всіх дипломатичних переговорів, а з кінця 1649 року є вже генеральним писарем Війська Запорозького. Хмельницький все частіше доручає йому складання найважливіших документів. Польська агентура доповідала: «Виговський керує всім і сам без
Хмельницького відправляє послів». Ми бачимо генерального писаря активним учасником всіх ключових подій тієї бурхливої епохи – укладення Зборівської і Білоцерківської мирних угод з Польщею, Переяславської ради, укладення союзу з Трансільванією і т. д.