Саме таким з’явився при дворі імператриці Єлизавети Петрівни колишній син козака і саме таким він залишався протягом всього наступного життя. Численні почесті і величезне багатство не зіпсувало Кирила Розумовського як людину. Він завжди був добрий та великодушний у ставленні до підданих; щедрий у милостинях; завжди був відкритим, щирим та лагідним з усіма і проявляв гострий розум із характерною жартівливістю.
Особиста прихильність до нього імператриці Єлизавети Петрівни посилилася ще й престижним одруженням у 1746 р. із родичкою цариці, її внучатою сестрою Катериною Іванівною Наришкіною, яка отримала величезний посаг: близько 40 000 кріпаків, будинок у Москві на Воздвиженці, підмосковні села Петровське, Троїцьке, Котли, пензенські вотчини Чернишове, Єршове та ін.
Того ж року, маючи від роду 18 років, Кирило Розумовський, «в рассуждении усмотренной в нем особливой способности приобретенного в науках искусства», був призначений президентом Імператорської академії наук і мистецтв – головної наукової установи Росії. Таке призначення пояснювалося не лише прихильністю цариці Єлизавети Петрівни до братів Розумовських, але й тогочасною офіційною політикою її уряду, спрямованою проти засилля німців у найважливіших сферах життя країни і, зокрема, в науці. Так, перші чотири президенти Імператорської академії наук і мистецтв були німцями за походженням. За таких обставин молодий Кирило Розумовський, маючи за плечима досить пристойну європейську освіту, а головне, будучи довіреною особою імператриці, став президентом Академії наук і мистецтв.
Тим часом у політичному житті України назрівали визначні події. Ще під час подорожі Єлизавети Петрівни у 1744 р. в Україну представники старшинської верхівки передали імператриці у Глухові чолобитну з проханням про відновлення гетьманства. І хоч цариця, зважаючи на підтримку прохання з боку свого фаворита Олексія Розумовського, поставилася до ідеї цілком прихильно, вона, безперечно, враховувала політику своїх попередників, особливо батька, Петра І, спрямовану на всіляке обмеження й повну ліквідацію автономії України-Гетьманщини.
Надзвичайно важливим і серйозним для імператриці та її уряду було й питання щодо кандидатури гетьмана. Цілком ймовірно, що в середині 40-х років XVIII ст. найреальнішим претендентом на цю посаду міг бути Олексій Розумовський, та згодом імператриця зупинила свій вибір на його молодшому браті, який на той час уже увійшов у вир світського життя і став досить помітним його учасником. Але вирішальним поштовхом до прийняття імператрицею Єлизаветою Петрівною рішення про відновлення в Україні гетьманства стало ускладнення на той час міжнародного становища Росії: на заході назрівала війна з Пруссією, а на півдні – з Туреччиною.
Не бажаючи у такій ситуації викликати невдоволення української старшини й розпалювати її сепаратистські настрої, імператриця Єлизавета Петрівна 5 травня 1747 р. підписала Указ «О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям». При цьому офіційним представникам генеральної старшини, зокрема Я. Лизогубу, М. Ханенку й В. Гудовичу, які перед тим вже тривалий час перебували у Петербурзі, однозначно дали зрозуміти, що мова може йти про обрання в гетьмани тільки молодшого брата фаворита Єлизавети Петрівни – Кирила Розумовського. Одначе через те, що останній не поспішав міняти блиск столиці на гетьманські турботи і на сіре, буденне, як йому здавалося, життя в глухій провінції, сам термін проведення обряду «обрання» гетьмана значно затягнувся і відбувся лише на початку 1750 р. За цей час у Кирила Григоровича народилися дочка й син (Наталка й Олексій), а сам він одержав почесний чин підполковника лейб-гвардії Ізмайловського полку.
У січні 1750 р. депутати В. Гудович і М. Ханенко (Я. Лизогуб на той час уже помер у Москві) привезли до Глухова царську грамоту, одержану в Колегії закордонних справ, у якій йшлося про те, що «быть в Малой России гетману по-прежнему». Під останнім визначенням, зокрема, малися на увазі сумнозвісні умови, на яких після погрому України Петром І у 1709 р. гетьманом став Іван Скоропадський. Найпередовіша й найсвідоміша частина української старшини жадібно вхопилася навіть за цю досить хитку можливість відродити, а може й зміцнити українську державність, здобуту в тяжкій борні сто років тому, що потерпала під важким чоботом російського централізму.
Отже, за розробленим і санкціонованим Петербургом сценарієм відбулося «обрання» гетьмана України. У середині липня 1751 р. новообраний гетьман К. Розумовський із величезною свитою прибув до Глухова, де йому влаштували помпезну зустріч. Нерозлучним супутником гетьмана залишався Г. Теплов, який прибув із ним в Україну у чині колезького радника. Незабаром він очолив відновлену Кирилом Розумовським гетьманську канцелярію і поступово прибрав до своїх рук адміністративну діяльність. Користуючись необмеженим довір’ям з боку гетьмана, Г. Теплов став негласним повелителем Лівобережної України, хоча це викликало невдоволення матері гетьмана, старої Наталії Розумихи.
Гетьман К. Розумовський, як і попередні гетьмани, поступово став найбільшим землевласником в Україні й одним із найбагатших поміщиків всієї Росії. Згідно з царським указом від 5 червня 1750 р. йому дарувалися міста Батурин, Почеп і Ямпіль з повітами, значна частина Гадяцького замку з містечками й селами, а також чимало дворів з Шептаківської, Чеховської й Биківської волостей та інших маєтностей – загалом 10 107 дворів. Тоді ж у підпорядкування нового гетьмана, тобто «на уряд», перейшли усі маєтності, що належали перед тим гетьману Данилу Апостолу. Тільки у рангових володіннях К. Розумовського, що були мало не в усіх полках, знаходилося 9 628 селянських дворів і бездвірних хат. Щоправда, це було вдвічі менше, ніж мали гетьмани Іван Мазепа й Іван Скоропадський (відповідно 19 654 і 19 882 двора рангових), і власне, на це скаржився К. Розумовський в одному з своїх листів до Петербурга. Однак якщо врахувати володіння, подаровані йому царським урядом (тобто приватні), то навряд чи були в нього підстави для подібних скарг.
У 1764 р., одразу після ліквідації гетьманства, К. Розумовському «пожаловали в потомство» до 8 000 дворів. Згідно з ревізією 1782 р. в семи повітах Новгород-Сіверської губернії у власності Кирила Григоровича перебувало 74 177 кріпаків, а в російських губерніях – понад 45 000 (І. Мазепа мав в російських маєтках до 11 000 кріпаків).
Поступово, із посиленням впливу Олексія Розумовського на імператрицю Єлизавету Петрівну та приходом до влади Кирила, родина Розумовських встановила тісні стосунки, у тому числі й родинні (через шлюби), з багатьма старшинськими сім’ями. Зокрема, близькими родичами Розумовських стали Журмани, Жоравки, Кочубеї, Валькевичі, Апостоли, Галагани та ін. Виконуючи бажання численних родичів, гетьман на підставі своїх універсалів (без царських указів) почав роздавати їм у володіння не лише окремі маєтності, але й цілі сотенні містечка з вільним населенням. Саме у цей час у гетьманських універсалах уперше з’явилося таке формулювання «в вечное и потомственное свое и наследников своих владение», за яким представники старшини, і передусім численні родичі К. Розумовського, поспішали одержати вільні поселення, що подекуди ще збереглися. Щодо масштабів такого пограбування вільних маєтностей старшиною у період гетьманства Кирила Григоровича, то це можуть засвідчити наслідки офіційних ревізій 50-х – початку 60-х років XVIII ст. в Україні-Гетьманщині. Так, за ревізією 1751 р. із вільних маєтностей в усіх полках нараховувалося 2 859 дворів і 26 бездвірних хат, в 1753 р. – відповідно 1 723 і 1 852, в 1764 р. – 963 і 367. Слід зазначити, що певна доля цих маєтностей дісталася й грузинським феодалам, котрі проживали на той час в Україні. Зокрема, на початку 1850-х років за гетьманськими універсалами їм було роздано в 4 полках (Лубенському, Миргородському, Прилуцькому й Полтавському) 1 113 дворів і 556 бездвірних хат. Після 1760 р. К. Розумовський під тиском феодалів спеціальним універсалом здійснив новий крок на шляху закріпачення українського селянства, заборонивши переселятися на нові місця й забирати при цьому своє майно без письмового дозволу панів. У 1763 р. цей універсал був підтверджений відповідним царським указом.