Щодо самої постаті Пампушки, то тут діє інший закон художності. Цей характер сповнений суперечностей, і тому в новелі він несподівано повертається до читача своєю новою ясною і чистою гранню. Розбещена жінка, яка звикла до своєї жалюгідної ролі, і хоч не втратила цілком природної сором’язливості, але не відчуває глибини свого падіння і не страждає від цього, – раптом стає здатною на опір зухвалим домаганням прусського офіцера. Лише бажання допомогти супутникам, чесна наївність Пампушки і хитрі підступи всіх цих Луазо, де Бревілей, набожних черниць примушують її погодитись провести ніч з огидним їй пруссаком.
Мопассан навмисне протиставляє представникам вищих суспільних верств не чисту й чесну жінку, а повію, домагаючись цим розв’язання кількох завдань. По-перше, він показує, що багаті й імениті пасажири диліжанса, які тікають з обложеного німцями Руана, морально нижчі від повії. По-друге, вірний своїм переконанням, письменник знаходить людяність там, де, здавалося б, марно її шукати, – в душі продажної жінки. По-третє, він кидає виклик банальним забобонам, руйнує повагу до сильних світу цього і захищає гідність упосліджених, викинутих за борт суспільства. Важливим для розуміння задуму новели є заспів до неї, де Мопассан критично й іронічно змальовує відступ французької армії, розгубленість обивателів, боягузтво власників-буржуа, їхню улесливість і схиляння перед ворогом заради збереження власного майна.
Дуже виразне закінчення новели. Частково повторюється вихідна ситуація. На початку новели, коли подорожніх охопило почуття голоду, Пампушка щедро поділилася всіма запасами їжі, які вона передбачливо захопила із собою. Після того, як бідна жінка перенесла таку важку й ганебну для неї ніч з пруссаком, їй було не до лаштування в дорогу. Засмучена, принижена, вона не взяла з собою харчів, і ось замість вдячності всі її супутники з огидою відвертаються від неї. Смачно поглинаючи припасене, вони не дивляться в той куток карети, де гірко ридає Пампушка. А розкішний ловелас Корнюде з незалежним виглядом насвистує «Марсельєзу». Щоправда, в його «Марсельєзі» є виклик. Це своєрідна помста, може, наївна й смішна, але помста супутникам.
У «Пампушці» виявилась одна яскрава риса творчої вдачі Мопассана. Гнів, іронія, критична злість не можуть заступити соромливої ніжності, прихованого, але активного співчуття до нещасної ображеної людини, притаманних кращим творам письменника. Цікаво відмітити, що найчастіше ці тендітні почуття Мопассан виявляє у творах, присвячених жінкам. Згадаймо такі новели, як «Міс Гаррієт», «Кривоніжка», «Івета», «Перлина», романи «Життя» або «Монт Оріоль».
Можна сказати, що після публікації «Пампушки» Мопассан прокинувся знаменитістю. Ті труднощі, які отруювали його молодість, зникли. Але прийшли нові, важкі випробування. Слава вимагала щоденних жертв. Мопассан повинен був безперервно, напружено працювати. Починаючи з 1881 року, він видає щорічно кілька книжок, збірки новел, романи, нариси.
Десять років інтенсивної творчої праці, подаровані Мопассану долею, були також роками цікавих подорожей. Він об’їздив мало не всю Францію, пройшов пішки сотні кілометрів, не з вікна карети, а зблизька розглядаючи красу рідної землі. Десятки гарних пейзажів в його творах змальовані з величезною майстерністю, точністю і художньою свободою, це справжні картини з натури. Він видав книжки нарисів «Під сонцем», «На воді», «Мандрівне життя», різні тематично і за формою, побудовані на матеріалі численних подорожей письменника.
Розглядаючи ці книжки нарисів Мопассана в цілому, бачиш, як багато він зробив для цього літературно-публіцистичного жанру, скільки знахідок, більше того, принципових художніх рішень увійшли у творчий арсенал пізніших авторів подорожніх нарисів, жанру, який набув у ХХ столітті небувалої популярності.
Французька література знає багато справжніх трудівників. Всім відомо, скільки працював Бальзак, яким невтомним у своїй літературній роботі був Флобер або Золя. Але, мабуть, Мопассан лишається неперевершеним у працьовитості, самовідданій невпинній творчості. Майже щороку він видавав понад тисячу сторінок, ставлячи своєрідні письменницькі рекорди. Це напруження було шкідливим для здоров’я митця, до якого він давно вже ставився безжально.
«Ви провадите трудове життя, котре вбило би десяток звичайних людей. Ви опублікували двадцять сім томів за десять років, і ця шалена праця пожерла ваше тіло». Ці слова відомого професора медицини, сказані Мопассану у 1890 році, мабуть, найточніше передають причини його захворювання. Професор додає: «В даний момент тіло мститься на вас, паралізуючи діяльність мозку». Неможливо без душевного болю читати останні листи художника до лікарів і друзів: «У мене жодної послідовної думки, я забуваю слова, всі назви, а маячня і смуток роздирають мене… Я не можу писати, я більше не бачу; це крах мого життя…»
Першого дня нового 1892 року Мопассан відвідав свою матір. Він був збуджений, не слухаючи умовлянь старої матері, утік з її дому невідомо куди, а вночі намагався вбити себе. Починаючи з цієї страшної ночі, Мопассан вже не приходив до свідомості. Ще півтора року жило його тіло, але розум був мертвий.
6 липня 1893 року великого художника не стало.
* * *
Гі де Мопассан був письменником, який не обмежувався лише одним-двома улюбленими жанрами. Але світову славу він завоював передусім як новеліст і автор романів. Існує усталена думка, що він був одним з найбільших зарубіжних новелістів XIX століття. Плин часу лише підтверджує слушність цієї думки.
1881 року вийшла перша збірка новел письменника «Дім Тельє». В наступному (1882) – друга – «Мадемуазель Фіфі», а далі щороку Мопассан видає дві, три, чотири книжки. Найпліднішими були 1884, 1885 та 1886 роки. За цей короткий проміжок часу вийшли збірки «Місячне сяйво», «Міс Гаррієт», «Сестри Рондот», «Івета», «Казки дня і ночі», «Туан», «Добродій Паран», «Маленька Рок».
Загадом Мопассан написав близько трьохсот новел, об’єднаних у півтора десятки збірок. Три збірки були видані після смерті письменника, в них увійшли ті твори, які він не перевидавав за життя. Мопассан старанно добирав оповідання до кожної збірки. Він намагався об’єднати твори, близькі за настроєм, але водночас уникнути монотонності. Тому в збірках переважно гумористичних, таких як «Бекасові казки» або «Сестри Рондолі», ми зустрічаємо твори драматичного або елегічного звучання, а серед серйозних і сумних новел таких книжок, як «Міс Гаррієт» чи «Місячне сяйво», є твори з оптимістичним, світлим, а то й жартівливим настроєм. Взагалі домінанта творчість Мопассана розвивається від життєрадісного до похмурішого і песимістичнішого. Не випадково остання збірка новел має промовисту назву «Марна краса». Для такого розвитку були і суспільні, і особисті причини.
Вище вже згадувалися провідні теми творчості Мопассана взагалі і його новелістики зокрема. Це теми війни, страждань і смерті, які вона несе людям; життя представників різних суспільних класів і прошарків, кохання, щастя чи нещастя в шлюбі, вірності і зради, самотності людини. Темою багатьох новел є доля жінки в суспільстві і сім’ї, доля людей, які опинилися за межами суспільства, калік, жебраків, повій. Буржуазні й аристократичні звичаї в столиці й провінції, релігія і її вплив на людей, історії священиків, ескізи яскравих людських характерів, психологічні феномени і аналізи хворої психіки, жартівливі сценки й анекдоти – все це розмаїття становить те, що ми називаємо новелістикою Мопассана.