– Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали…
– Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє…
Отак викрикував якийсь п'яний з-перед коршми.
Лесь кинув мішок на землю і став як дурний. Він такого нападу ніколи не сподівався і не знав, що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.
– Андрійку, та й ти, Іванку, йдіть тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі, та вам тєжко підбігати. Гай, бийте…
Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.
– Та чому їх не заставляєш, аби били, аді-м ліг – бийте! Лесиха заревіла на все село.
– Що я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлібці, та що я уторгаю, то він все до коршми віносить. Я, люди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Що залямить та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, що хоче, але я вже не годна…
– Та ж бийте, і пальцем не кину!
– Най тебе, чоловіче, Бог піб'е, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас тілько набивси, що ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми ночувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті Бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в Бога вімолила… Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.
Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.
Лесь лежав на землі і не рушився.
– Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що земля здрігнеси!
І лежав, і свистав завзято.
Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати в городі, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вночі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.
– Діти, діти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегодні на увесь вік! І пімрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас відмолити…
І плакала, і наслухала, чи Лесь не вертає.
Небо дрожало разом зі звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.
Мамин синок[7]
В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:
– Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь воно нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.
За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.
– Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!
– Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чесати, та й гулить тебе, – сказав і зареготався Михайло.
– Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!
– Коли ви не дасте.
– Ходи, ходи, бігме, дам.
Та й взяла за руку та й повела до хати.
– Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!
– А яблуко дасте, ма?
– Дам, дам, богато.
– А булку?
– Та й булку…
– А до церкови озмете?
– Озму, озму…
– То чешіть.
І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.
– Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде, як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!
– Коли-бо кусає…
– Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!
– А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?
– А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть…
– Добре, я піду до вуйниного Івана.
Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.
– Ma, a коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.
– Бо миші зерно трубять та шкоду робля…
– Нащо шкоду?
– А би не було що молотити та й молоти.
– А що ж вони їде?
– Таже зерно…
– Як?
– Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.
– По-парубоцьки, ма?
– Аякже, таже ти у мене парубок.
– Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?
Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.
– Я хочу до вуйни.
– Уперед з'їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.
– Я не покажу. Хочу до вуйни.
– То йди про мене.
Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.
– А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…
Сіла в хаті шити.
– Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.
І мама всміхнулася і шила далі.
– Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть оченашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк, що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.
Підняла голову, глянула у вікно.
– Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашляти…
Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.
– Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.
– Коли я не хочу.
– А ти чий, дєдів чи мамин? – питав Михайло.
– Дєдів…
– А кого меш бити?
– Маму.
– А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти меш мене бити!
– Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.
– Ой, ци ни цес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.
– Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні? Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.
– Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.
Андрій опинився коло печі і збирав пінку.
– Mo, Андрі, а ти що купиш мамі?
– Червоні чоботи.
– Адєдиві?
– Дєдиві нічо не хочу.
– Файний синок мамин.
Михайло взяв його знов на коліна.
– Ти як називаєшси?
– Андрій Косминка.
– А хто ти є?
– Луский радикал.
– Добре. А куди ти поїдеш?
– До Канади.
– На чім поїдеш?
– На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть…
– А дєдю озмеш з собов?
– Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поїдемо…
– Йди, йди не зіціруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.
– Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!
Майстер[8]
То як часом майстер напився в саму міру: ні замало, ні забагато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і жид слухав.
– Та я вам, мойня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм ґазда – ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже… марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте…
– Прийду до ґазди, обдивлюси по матріяні, по пляцові, проб’ю торг, могорич віп’ємо – та й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, віріс на подвір’ю. З котрого хоч боку заходити – дзигарок.
– Віду в неділю з церкови, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десіть років, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жєль буде у него зайти…
– Дома пообідаю та й йду в поле на жито подивитиси. На биті горі обернуси, глипну на село, а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мені весело, як мамі, що дивитьси на свої діти. А так мені легко, що сто миль перелетів бих…
– А так мені Бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
– А мама, бувало, припадають коло мене та приповідають:
«Ой, синку, тото ті Бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м Богові світому не дєкувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він ґазда?» А жінка слухає тото та, як скрипочка, увихаєси по хаті…
На цьому місці Іван випростовувався, лице його пашіло великою радістю. Ті, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив із коршми церкву.