– Божечку, Божечку, найди мені смерті, най я так гіренько не валєюси! Вже-м, відай, спокутувала усі гріхи, що-м нагрішила… Десь умирають такі, що лиш би їм бути, покидають добро і маєтки, а я як отот твердий камінь, що го ніхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що ні так тєжко караєш?
І розпукалася від кашлю.
Коло баби сиділи діти. Як баба синіла і заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: «Аді, аді, баба вже умирають». А як баба відкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дітоньки, моя смерть забула за мене».
Але Митрові вже остогидло борикатися із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.
– Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати – таки нічо не мож настарчити. Ходіть-ко трохи босі, та, може, вас борше повіхаплює.
Сів коло стола.
– Та, може би-с, дала ми що їсти, ґаздине моя. Таже знаєш, що-м ще сегодні нічо у роті не мав.
Митриха встала з припічка і подала йому бараболю. Була застрашена, як вівця.
Митро лупив бараболю, мачав у сіль і гриз хліб.
– Вже ти мене годуєш… Але я тебе так нагодую, що здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дідька рогатого абощо… Тицьне тобі барабулю – та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!
– А що ж вона тобі, синку, зварить? Олію нема, муки нема, та що вона тобі зварить?
– Ваше, мамо, говоренє скінчилоси. Сидіть собі на печі та кашляйте. Маєтків від вас не посів-єм, волів і коров не забрав-єм, та й сидіть собі тихонько. Або ліпше собі погадайте, чим я вас буду ховати? Чекаєте тої смерті, як каня дощу, все: «Божечку, Божечку, найди мені смерть», – а то все на мою голову…
Баба хотіла заплакати, але закашлялася.
– Бігме, оглухну, – казав Митро.
– Мой, ти, шибенику, чого ти чіпаєшси грєдок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навіки…
І почав бити хлопця.
Діти заверещали, баба не переставала кашляти.
– Та на цу хату птах би не сів, – говорив Митро.
– Але чого ти до дітий прискіпавси, а вони що винні, що чоботи здривіли?
– Ти, суко, поналіплювала-с їх та поначинювала, та ще гавкаєш за ними? Я вас усіх поріжу…
Підняв чобіт з-під лави і почав ним жінку бити. Врешті затягнув на себе кожушину та й виходив із хати.
– Аби я не діждав вертатиси до цеї хати, – сказав уже на порозі.
– Йди, йди, слухай за Канаду; гадаєш, що я піду з дітьми десь на край світа?… – навздогін сказала йому жінка.
* * *
Митриха топила в печі. Диму напхалося повна хата, і вона все втирала сльози. Дим очі виїдав.
Баба на печі стогнала.
– Коби-то літо. Порозходили би си по роботі та й би не гризлиси накупі. Сонечко би порозводило геть по полю. А так пекло у хаті. Боже, Боже, не тримай ні біліле на світі, бо видиш, що нема як жити…
Діти бігали по хаті. Але як хто здубонів у сінях, то вони тікали на піч д бабі. Тоді тварі їх робилися помучені і пригноблені. Все удавали спокійних, бо боялися, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злізали з печі, аби гарцювати по землі.
Так голуби спускаються цілим стадом на тік. А як мужик рипне хатніми дверми то вони покидають зерно і, перепуджені, злітають під небо.
Шкода[14]
У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивилася великими сивими очима. Ніздрі дрожали, шкіра морщилася – дрожала ціла у горячці. Пахло від неї слабістю і болем страшним, але німим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржитися.
– То очі виде, що вона не буде. Може би, й поміг що, якби то кров, а то хтось кинув оком на ню, бодай му повілізали, та й тепер нема ради. Здайтеси на Бога – може, вас потішить…
Так казав Ілаш, що знав до худоби.
– Ой Ілашку, видко, що не буде, але як її не буде, та й мене не треба. Я цілий свій вік змарнувала, аби коровки дочекатиси. Від чоловіка лишила-м си, син умер у воську, а я крірвала та робила і ніч і день. Такі зимові ночі довгі, а я до днини прєду, аж ми пушки спухають, аж пісок у очах стає. Лиш один Бог знає, як я тот ґрейцір гірко прєтала, заки напрєтала…
– То, вилите, бідному то все так, а хоть би-с руки зробив по лікті, та й нічо з того не буде! Уже так є, та й що діяти? Треба якось так жити…
– Та й не знати, що свої голові робити та й що діяти, та й хто би мені раду дав?
– Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу найми – ли та й обідець зробили. Або дайтеси на відпуст Івана Сучавського; кажуть, що богато помагає.
– Ой, вже я си покликала і на днинку, і на Зарваницьку Матір Божу і кличуси на Івана Сучавського.
– Може, кажу, Бог вам поможе, як здастеси на него. Най вам Бог дасть якнайліпше.
І Ілаш пішов.
Романиха сіла коло корови і пильнувала її, аби не згибла. Давала їй, що мала найліпше, але вона не хотіла нічого їсти. Лиш дивилася на бабу і жалю їй завдавала.
– Маленька, маленька, що тебе болить? Не лишєй стару бабу без лижки молока. Потіш ні хоть трошки.
І гладила корову по чолі і попід горло і голосила над нею.
– Де, де я годна стєгнутиси на другу?! Ані пушок зложити, ані гли прімкнути вже-м не годна; де мені на старість за корову дбати?
Корова дрожала, а Романиха її накрила своїм кожухом і чипіла над нею, розгорнена, на морозі. Сама дзвонила зубами, але не відступала.
– А може, це за гріхи так мене Бог карає? Бо не раз я через тебе, небого, нагрішила! Десь межі трошки підпасла, десь гарбузик урвала, десь пасиночок уломила. Але я ніколи нікому молока не жєлувала. Десь дитина занеможе, десь жінка у злогах, а я йду з горнєтком та й несу молочка. Та й сирця я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай ні тєжко – бідну одову. Нічо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!
Отак до пізньої ночі Романиха голосила над коровою. Кропила її свяченою водою, але ніщо не помагало. Вона розтягла ноги на цілу стаєнку і гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обіймала, приговорювала, але таки нічого не могла вдіяти.
Місяць освічував стаєнку через двері, і баба виділа кожний рух корови. Вона врешті піднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаєнці, як би прощалася з кожним кутом.
Потім упала на солому і розтяглася, як струнва. Романиха приклякла коло неї і шурувала її віхтем. Сама не знала, що з нею діється. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисі зробилося горячо, жовто в очах, і закервавлена впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки.
Обі боролися зі смертю.
Новина[15]
У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо коби-то лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам із дрібними дітьми. Ніхто за нього не знав, як він жиє, що діє, хіба найближчі сусіди. Оповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом із дівчатами на печі.
А тепер усе село про нього заговорило.
То прийшов він вечором додому та й застав дівчата на печі.
– Дєдю, ми хочемо їсти, – сказала старша, Гандзуня.
– То їжте мене, а що ж я дам вам їсти? Аді, є хліб, та й начинєйтеси!
Та й дав їм кусень хліба, а вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися.
– Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати і чума збояла би си!
Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і щогодини, і вони привикли. Їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір’я. Та й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають.
Гриць глянув на них із лави і погадав: «Мерці», – і напудився так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди. Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі і молився, але щось його тягнуло все глядіти на них і гадати: «Мерці!»