Так, кожен з нас може побачити неземних істот. Для цього варто лиш розбудити оспалу і знечулену від психологічного та духового забруднення душу. А відтак, з безсмертною снагою нашої позачасової сутності ми знову вдихнемо життя в ті цивілізаційні дива очевидного космічного змісту і не менш очевидної земної фактури.
Нове диво, яке слід долучити до переліку вже традиційних, – це диво бути людьми, що ногами стоять на Землі, а головою сягають зоряного неба.
…Творіння велетів
Сьогодні я бачила творіння велетів…
По всіх усюдах ці гіганти залишили свій слід, і величну познаку на їхніх творіннях неможливо не помітити.
Я називаю їх велетами, хоча ніхто не знає, якими вони були, адже, бувши такими великими, вони залишили свій слід, а відтак щезли, загубившись у таїні часу.
По цих міфічних велетах лишилися самі руїни. Але з цих величних руїн можна виснувати, в якому світі вони жили. Якщо нас вражають навіть рештки споруд, то що б ми відчули, споглядаючи їх у цілісному вигляді?
По п’ятьох континентах розкидані безмовні свідки, що зберігають таємницю людейвелетів минулого.
Та й як тут не подумати про велетів, споглядаючи гігантські брили, колони та блоки, якими вони орудували? Сьогочасна наука досі не може дати задовільну відповідь, в який спосіб прадавні люди рухали такі махіни. Вважається, що вони не мали якихось особливих наукових технологій, тим паче, що це означало б принизити наші теперішні здобутки. То як вони діяли? Як їм вдавалось упоратися з такою вагою, розмірами, силою інерції? Як вони робили виміри і визначали перспективу без відповідних інструментів? Може, ті люди були не такі, як ми? Гадаю, саме так. Вони були велетами, хоча велетами, яких я побачила в душі моїх дивовижних руїн, вони були не тільки своїми розмірами. У безлічі образів античності, чи так званої античності, ми бачимо дуже подібних до нас фізичними рисами людей. Але не під оглядом розмірів.
В різних краях землі – Європі, Азії, Америці, Африці – мені доводилося бачити величні пам’ятники, зведені не на честь людини і не на догоду людині. Навпаки, вони вшановували Бога, Таїну, цикл життя і смерті, зрештою трансцендентне. Саме тут повністю увиразнюються мої люди-велети. Всі їхні творіння позначені глибоко укоріненою в їхній душі міццю і величчю.
Кожен блок, що зберігся дотепер, – це не тільки загадка технічного здійснення, це і уроча хвала життю і Творцю життя. Ці люди були впевнені в своїх почуттях, тож були впевнені і в тому, що робили.
Я побачила, що ці люди розуміли, що помруть значно раніше за свої власні витвори. А ще я побачила, що вони загорнули зерня вічності в ці камені, щоб через багато років інші люди з раси велетів могли зрозуміти їхнє послання мовою символів.
Сьогодні я бачила це послання… Необхідно добре його зрозуміти, оскільки сьогодні ми маленькі, і на часі не можемо осягнути великі ідеї, як і великі творіння. Сьогочасні люди кохаються в матерії, в інертному камені творіння і, – дивна річ, – оскільки вони не можуть бачити нічого поза цим, творіння і камінь щораз маліють. Люди працюють задля того, щоб жити чи, радше, вижити сьогодні. Завтра – це мрія без опертя. А вчора – чи не однаково?
Отак, без минулого і без майбутнього, руйнуються оселі і храми. Маліють споруди, мрії та почуття. Відтак маємо людину-недоростка – пересічну й сіру, незичливу, без творчої уяви.
Але людина-недоросток багато мандрує, часто натрапляє на сліди людини-велета, власне, руїни. І їй стає моторошно, бо це вже занадто. Навіщо стільки і такого великого?
Але, не зважаючи на вроджений острах перед величчю, її зачаровують творіння велетів, і виникає потаємне бажання мати велику душу, щоб і собі витворити щось велике.
Таємниця велетів криється в зерняті велета. Це зерня проростає в людині, а відтак буйно розростається зелом, у тіні якого виростають найвидатніші творіння, які знало і знатиме людство.
Сьогодні я побачила, що ми можемо зростати, починаючи з себе. Боятися величного – все одно, що боятися самого себе. То чи готові ми прийняти цей виклик?
…Мою сучасницю
Сьогодні я бачила мою сучасницю. Цього року я придивлялася до неї пильніше, ніж зазвичай. І все-таки я її не бачу…
На кожнім кроці я зустрічаю жінок, які означують себе через «протести». Вони нарікають на своє поневолення чоловіком або славлять цей стан рабства; вимагають більшої свободи дії або волають про захист, якого давно позбавлені. Я бачу жінок, які намагаються якомога більше оголитися, щоб випнути своє жіноче єство, – чи не єдине, що їх вирізняє. Бачу й інших, що приховують, – не з сором’язливості, а через поганий смак, – усе те, чим їх обдарувала природа. Бачу жінок, так причесаних і розчепурених, що вони нагадують ляльок-маріонеток, а поруч із ними – інших, що тільки чули про «чистоту» і «ошатність». Є такі, що навчилися роблено всміхатись і завчено маніритися, вочевидь демонструючи свою нещирість. Але є й завжди невдоволені й свавільні, горласті й сварливі, які вважають, що цілий світ має залежати від їхнього поганого гумору.
Але за всім тим видно розгубленість, бо вони самі не знають, чого хочуть. Головне для них – будь-що привернути до себе увагу.
Втім, увагу слід завойовувати і здобувати не вихилясами та викрутасами, а твердістю і певністю, на що жінка, як одна з двох полярностей природи, має цілковите право.
Не варто виокремлювати проблему сьогочасної жінки, хай то року цього чи якого іншого, адже вона пов’язана з усім циклом зневажання звичаїв і традицій, невиправданого розриву з минулим та його досвідченнями, що, принаймні, може дати тверде опертя для нових набутків.
Жінка мала б ліпше за інших знати, що таке історія, адже жінка – це сама історія, а відтак пробуває в часі, в його плині, залишаючи на цьому шляху глибокі сліди. Час жінці не ворог. Навпаки. Час не старить жінку, а увічнює її, дає їй снагу до життя і проектує її у вічножіноче, що завжди надихало всіх митців. Час та історія теж показують нам жінок – вже не року цього чи якого іншого. Йдеться про пошуки позачасового символу. Час та історія говорять нам про давніх жриць, які, бувши чистими душею, були посередницями між богами і людьми. Вони говорять нам про королев і войовниць, які мали великий дар владарювання, дар стратегії та мудрості передбачення майбутнього. Вони говорять нам і про сильних матрон – гордих та пишних, які творили історію, виховуючи своїх дітей. До нас долинають далекі відголоси тих жінок, що не боялися смерті та страждань. Користуючись прихильністю лицарів, вони самі виявляли розуміння і ласку до тих, хто обрав важке життя в бойових обладунках. Досі відлунює сміх тих, хто витворив культ краси і закохання, перетворивши витончену чемність на потужну зброю.
Але не варто жити самими спогадами. Спогади мають наснажувати нас, можуть орієнтувати, можуть збагатити досвідченнями. А головна боротьба розгортається в сьогоденні, загроженому очевидним цивілізаційним занепадом – щораз густішим присмерком.
Для того, щоб жінка знову стала дамою і самою собою, щоб у неї не було потреби в протестах, необхідно, поза всякими сумнівами, повернути до попереднього стану всі інші чинники. Тобто чоловік має знову стати лицарем, життя має віднайти трансцендентну мету, а виховання має формувати людей, а не просто інформувати.
Але в основі всякої праці, всякої зміни має бути певний принцип. Жінка завжди була насамперед матір’ю. Сьогодні йдеться про те, щоб вона стала в якомусь сенсі матір’ю нового світу, в якому все увиразнюється у світлі сонця і немає потреби вбиратися в «унісекс», щоб уникнути відповідальності. Жінка тільки тоді жінка, коли бере на себе роль живої природи, випромінюючи любов, красу, розуміння; коли вона виховує на чеснотах не тільки своїх дітей, а й усіх, до кого прихиляється серцем; коли вона кличе до справедливої війни і, водночас, втішає войовників; коли дає прохолодну тінь дерева, в якій можна сховатися. Зрештою, коли вона певна своєї космічної прадавньої сили, то не потребує марних протестів чи тривалого часу, щоб ушляхетнитись, бо одвіку й довіку кожна жінка поріднена з першою яскравою зорею, що запалилася у сталевій безодняві неба. Бути жінкою – не сором, але й не є якась особлива достойність. Бути жінкою – це розуміти пишнобарвну гру райдуги, мати власну барву і мріяти про білу, що об’єднує всі.