До речі, пише це також жінка.
…Дитину (І)
Сьогодні я бачила дитину… Певна річ, малюка нечасто можна зустріти без батьків чи родичів, тому в хлопчикові я побачила і дитину, і якусь подобу старших, що були з ним.
Цей хлопчик виглядав на дитину, тобто мав усі властиві своєму вікові ознаки. Втім, мою увагу насамперед привернуло те, що його убрання являло собою зменшену і кумедну копію убрання дорослих. Я подумала, що то лише випадковість і пильніше придивилася до того хлопчика. Але не тільки це мене подивувало. Мене налякали очі хлопчика. В них не було нічого дитячого, в них, радше, прозирало щось «доросле», щось неприродно «старече», навіть щось «злостиве», що аж ніяк не личило дитині. То були старечі очі в тілі, яке нещодавно з’явилося на світ. До того ж, я помітила, що батьки ставляться до своєї дитини як до продукту розвиненого суспільства.
Поставою і загальною поведінкою хлопчик виказував таку невимушеність, що це більше скидалося на зухвалість. Ходило вже не про безбоязкість, а радше про зневагу до всього і всіх, навіть до власних батьків, до всього довкола, за винятком самого себе. Але для батьків це теж свідчило про неабиякий розум, про видатну й непересічну особистість.
Те, що говорив цей хлопчик, не мало нічого спільного зі світом мрій, іграшок та потребою ласки. Як і в убранні, я побачила в його словах убогий зміст розмов «великих», повторення почутого в безглуздих телевізійних програмах та обізнаність у неприпустимих для дитини такого віку речах. Я мусила тримати при собі свої думки, бо батьки співали своєї: «та й тямущі нині діти…»
Як на мене, зерня моралі в цій дитині проростало майбутнім насильством, а потреба ласки – домаганням постійної уваги. То була очевидна невихованість. Старші з ним панькалися, і навіть гадки не мали бодай щось змінити і допомогти йому бути тим, ким він має бути: дитиною.
Тут ми пожинаємо плоди нашого матеріалістичного світу: дорослі завжди прагнуть бути молодими тілом, втративши спершу доконечну молодість душі; а діти – сміх та й годі – посідають місце старших, поводячись геть неадекватно як на свої літа та природну невинність. То що ж таке робиться? Чи слід погодитися з примітивними поясненнями, що ми приходимо в цей світ випадково, внаслідок механічної експансії клітин, без душі і без Бога та без потреби як внутрішнього, так і зовнішнього розвитку? Тобто, ми маємо «використати життя» для того, щоб вивищитися, утискаючи інших? І тішитися теперішнім, знехтувавши свій обов’язок перед майбутнім?
Дивлячись на цю дитину, яка змусила мене замислитись, я згадала, чого научали Ті, що залишили у спадок людству знання і обов’язок, до яких нині всім байдуже. Вони вважали людину вельми давньою істотою, яка живе, жила і знову й знову житиме на Землі, подібно до того, як тепер вона існує поміж моментів сну та неспання/активності. Але, якщо моменти сну (що є моментами «неба» у великих циклах життя і смерті) є короткими, бо на зміну їм приходять непогамовні бажання матеріального досвідчення, то моменти пильнування є неефективними через брак перепочинку та постійну одержимість чуттєвими насолодами. Отож, щораз менше сну і менше неба. Відтак, маємо похмурих і брутальних, через брак перепочинку, дорослих та «недремних», через брак небесного спочинку, дітей. Діти приходять на Землю з пам’яттю і невтоленими бажаннями дорослих, з таким самим потягом до насильства і такими самими вимогами недосконалого тіла. Вночі їх вже не навідують ангели, і уві сні вони вже солодко не усміхаються… Вони плачуть і страждають, просять і наказують, зневажають і брутально поводяться, а в глибині їхніх душ стирається прадавній образ Незвичайного Дитятка, яке, народившись у соломі, прийшло колись, щоб дати світові світло і втілити архетип невинної душі. Якщо диво циклів знову повернеться до людей, якщо ми згадаємо, що мудрість – та її сестра вихованість – може обернути колесо історії, то знову народиться Дитятко, і знову будуть діти на Землі, але не такі, як я сьогодні бачила, а з отим ангельським личком.
…Дитину (ІІ)
Сьогодні я бачила дитину…
Кажуть, що теперішні діти не такі. Навіть захоплюються, що вони на диво схожі на дорослих. Кажуть, що нині діти значно «тямовитіші» і швидше все схоплюють. Дорослі аж нетямляться від їхніх неочікуваних запитань, і дарма, мовляв, що вони не такі наївні – це навіть добре.
Тому сьогодні я звернула увагу на одну дитину… Достеменну дитину – простодушну, з допитливими оченятами, жваву і кмітливу, що було цілком природно. Хлопчик ішов, роззираючись довкола, немов дошукуючись прихованої сутності всього, що бачив. Разу-раз він сипав запитаннями у невситимій жадобі знань.
Його запитання були прості і водночас глибокі саме своєю простотою. Він хотів знати про небо, про зорі і про край неба. Придивлявся до комах і цікавився, чому у людей немає крил. Він хотів знати, чому хтось плаче, чому йому іноді хочеться сміятися і галасувати… Але дитина має спілкуватися з іншими дітьми… А це невинне дитя відчувало, що вони не розуміють його і зовсім не схожі на нього. Їм не подобалися його іграшки, їх не обходило те, що цікавило його. Вони мали себе за «дорослих», тимчасом як він хотів бути дитиною. «Нормальні» діти вели мову тільки про телебачення, про свої маленькі радощі, про проблеми своїх родин і про те, які нестерпні їхні батьки, брати та сестри. Дитина, яку я сьогодні бачила, почувалася серед своїх однолітків беззахисною… Відтак, у пошуках розуміння вона повернулася до старших. Але з неї тільки сміялись і кепкували. «Що з нього вийде? Він зовсім на нас не схожий… Мені навіть соромно за його запитання, бо він якийсь нетямущий… Чому ти не такий, як усі інші? Чому не граєшся зі своїми друзями? Синку, ти хочеш, щоб я розповів тобі про місяць, але все, що знаю, я тобі вже сказав».
Зачарований і щасливий погляд моєї дитини згас, і вона засмутилася. Гадаю, тієї миті хлопчик втратив свій свіжий погляд на життя і, сам того не бажаючи і не здаючи собі з того справи, став до часу дорослим.
То була сувора життєва наука: мовчати, коли тебе не розуміють, не виповідати свої найпотаємніші мрії, не говорити про прекрасне, а лише про те, що хочуть чути інші.
Тепер я бачила не хлопчика, а дорослого чоловіка, приреченого на страждання в цьому світі.
Чому ми прирікаємо на смерть усе прекрасне і невинне? Де та дитина, яка була в нас і якою мала б рухати непогамовна допитливість і потреба ласки? Чи, може, ми вже не годні зрозуміти нічого доброго і чистого? Чи, може, подорослішання конче означає втрату дитинного подиву?
Печальний був той день, коли я побачила цю дитину. Відтепер я не випускатиму її з очей, шукаючи якоїсь ознаки простодушності перших ідеалів – ідеалів, які досі не забруднені і не заплямовані зіпсутістю нашого теперішнього життя.
Я шукатиму молоді очі – неспокійні й лагідні, приречені на самотність, очі, спраглі неба, очі, які ставлять вічні запитання, відповіді на котрі заховані на споді душі – душі, що нині спить в очікуванні кращих часів.
Щодня в цей світ приходять діти… Хочеш допомогти мені в пошуках того, хто досі має в своєму погляді клаптик неба? Зроби так, щоб він не втратив цього скарбу, і всі ми – ти і я – вийдемо переможцями у цьому пориванні до краси та чистоти.
…Дитину (ІІІ)
Сьогодні я бачила Дитину…
Незвичайну Дитину, яка недавно прийшла в світ і яка аж промениться чарами та благодаттю.
Як і про всіх дітей, про неї піклується її Мати – найчистіша невинність і молодість, ласка і жертовність, що прозирають в її рухах і в очах, простота, що над усе шанує божественний порядок. Мати, яка стала Богинею, прочувши свою долю і обернувши свою віру до майбутнього людства.