VI
Острит швидко отямився, водив довкола очима в повній темряві. Помітив, що він зв’язаний. Геральта, який стояв біля нього, не бачив. Але зорієнтувався, де він, і завив, протяжно, страшно.
— Мовчи, — сказав відьми́н. — Прикличеш її передчасно.
— Ти клятий вбивце! Де ти? Негайно розв’яжи мене, харцизе! Повиснеш за це, сучий сину!
— Мовчи.
Острит тяжко дихав.
— Залишиш мене їй на пожертя? Зв’язаного? — спитав вже тихше, докидаючи брудну лайку майже пошепки.
— Ні, — сказав відьми́н. — Випущу тебе. Але не зараз.
— Ти негіднику, — засичав Острит. — Щоб відвести від себе стригу?
— Так.
Острит замовк, перестав борсатися, лежав спокійно.
— Відьми́не?
— Так.
— Це правда, я хотів скинути Фолтеста. Не тільки я. Але тільки я прагнув його смерті, хотів, щоб він сконав у муках, щоб одурів, щоб згнив живцем. Знаєш, чому?
Геральт мовчав.
— Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Я її кохав… Відьми́не, ти тут?
— Тут.
— Я знаю, що ти думаєш. Але це не було так. Повір мені, я жодних чарів на поробляв. Я й не знаюся на жодних чарах. Тільки раз у злості сказав… Тільки раз. Відьми́не? Чуєш?
— Чую.
— То його мати, стара королева. То напевно вона. Не могла дивитися, що він і Адда… Це не я. Я лише раз, знаєш, намагався умовити, а Адда… Відьми́не! Стуманів і сказав… Відьми́не? Це я? Я?
— Це вже неістотно.
— Відьми́не? Скоро північ?
— Скоро.
— Випусти мене раніше. Дай мені більше часу.
— Ні.
Острит не почув скреготання відсовуваної плити гробівця, але відьми́н — так. Схилився і розтяв стилетом пута вельможі. Острит не чекав жодних слів, зірвався, незграбно пошкутильгав, побіг задерев’янілими ногами. Його зір настільки пристосувався до темряви, що він бачив дорогу, яка вела від головного залу до виходу.
З гуркотом вискочила з підлоги плита, що закривала вхід до крипти. Геральт, передбачливо сховавшись за балюстрадою сходів, помітив почварну постать стриги — вона швидко, звинно і безпомильно мчала за Остритом, який віддалявся, тупаючи чобітьми. Стрига рухалася зовсім беззвучно.
Жахливий, розпачливий, божевільний вереск роздер ніч, стряснув старими мурами і не змовкав, здіймаючись і опадаючи, вібруючи. Відьми́н не міг точно оцінити відстані — його загострений слух вводив в оману — але знав, що стрига швидко наздогнала Острита. Надто швидко.
Він вийшов на середину залу, став відразу ж при вході до крипти. Відкинув плащ. Ворухнув плечима, поправляючи меч. Натягнув рукавиці. Мав ще трохи часу. Знав, що стрига, хоч і сита після останньої повні, не скоро покине труп Острита. Серце і печінка були для неї цінним джерелом енергії, необхідної в довгій летаргії.
Відьми́н чекав. Порахував, що до зорі залишалося близько трьох годин. Спів півня міг тільки збити його з пантелику. Та й, зрештою, довкола, мабуть, ніяких півнів і не було.
Почув. Вона повільно йшла, чалапаючи по підлозі. Потім побачив її.
Опис був точним. Непропорційно велику голову, насаджену на коротку шию, оточувала поплутана кудлата грива червонавого волосся. Очі світилися в темряві, як два карбункули. Стрига стояла нерухомо, втупившись у Геральта. Раптом роззявила пащу — ніби хвалячись рядами білих шпичастих зубищ, після чого клацнула щелепою, тріснувши так, немов скриню замикала. І відразу плигнула з місця, не розбігаючись, цілячись у відьми́на закривавленими пазурами.
Геральт відстрибнув убік, закрутився у блискавичному піруеті, стрига обтерлася об нього, теж закрутилася, розтинаючи повітря кігтями. Не втратила рівноваги, напала знову, відразу, з напівоберту, клацаючи зубами саме перед грудьми Геральта. Ривієць відстрибнув у інший бік, тричі змінив напрямок обертання в різкому піруеті, збиваючи стризі орієнтацію. Відстрибуючи, сильно, хоч і не замахуючись, вдарив її в бік голови срібними шипами, насадженими на верхній стороні рукавиці, на кісточках пальців. Стрига знову заревла, наповнюючи палац гучною луною, припала до землі, завмерла і почала вити, глухо, зловорожо, люто.
Відьми́н злісно всміхнувся. Перше випробування, як він і сподівався, закінчилося успішно. Срібло було вбивчим для стриги, як і для більшості страховиськ, породжених чарами. Отож, шанс був: бестія не відрізнялася від інших, а це могло гарантувати успішне зняття чарів, натомість срібний меч міг, якби не було іншого виходу, гарантувати йому життя.
Стрига не поспішала нападати знову. Цього разу наближалася повільно, щирячи ікла, огидно усміхаючись. Геральт відступив, йшов півколом, обережно ступаючи, сповільнюючи і прискорюючи рухи, обманював стригу, утруднював їй напруження до стрибка. Ідучи, відьми́н розмотував довгий, тонкий, міцний ланцюг, обтяжений на кінці. Ланцюг був зі срібла.
В момент, коли стрига напружилася і плигнула, ланцюг свиснув у повітрі й, звиваючись як змія, миттю обплів рамена, шию і голову потвори. Стрига звалилася, не дострибнувши, пронизливо завищала. Билася на підлозі, страшенно ревучи, невідомо, через лють чи через пекучий біль, завданий ненависним металом. Геральт був задоволений — якби він хотів убити стригу, це вдалося б без особливих ускладнень. Але відьми́н не добував меча. Досі ніщо у поведінці стриги не давало підстав припускати, що це невиліковний випадок. Геральт відступив на належну відстань і, не спускаючи погляду з постаті, що качалася по землі, глибоко дихав, зосереджувався.
Ланцюг розірвався, срібні ланки, мов дощ, розприснулися на всі боки, дзвонячи по камінні. Засліплена люттю стрига, виючи, кинулася в атаку. Геральт спокійно чекав, піднятою правою рукою малював у повітрі знак Аард.