Стрига відлетіла на кілька кроків назад, наче вдарена обухом, але втрималася на ногах, витягнула пазурі, оголила ікла. Її волосся піднялося й залопотіло, наче вона йшла проти сильного вітру. З труднощами, хриплячи, крок за кроком, повільно, але йшла. Все-таки йшла!
Геральт занепокоївся. Не чекав, що такий простий Знак повністю паралізує стригу, але й не сподівався, що бестія так швидко здолає опір. Не міг довго тримати Знак, це надто виснажувало, а стризі залишилося пройти не більше десяти кроків. Раптово зняв Знак і відстрибнув убік. Як він і сподівався, стрига від несподіванки полетіла вперед, втратила рівновагу, перекинулася, проїхала по підлозі і впала вниз по сходах, в зяючий у підлозі отвір входу до крипти. Знизу почулося її обурене завивання.
Щоб виграти час, Геральт стрибнув на сходи, які вели на галерейку. Не дійшов ще й до середини сходів, як стрига виплигнула з крипти, женучи, немов величезний чорний павук. Відьми́н дочекався, доки вона вибігла за ним на сходи, а тоді перестрибнув балюстраду, плигнув вниз. Стрига закрутилася на сходах, відштовхнулася й полетіла на нього у неправдоподібному стрибку, більше ніж десять метрів завдовжки. Його піруети не обманули її — двічі пазурі стриги розтяли шкіряний каптан ривійця. Але новий, відчайдушно сильний удар срібних шипів рукавиці відкинув стригу, схитнув нею. Геральт, відчуваючи, як у ньому наростає лють, розгойдався, вигнув тулуб назад і дужим копняком у бік збив тварюку з ніг.
Заревла гучніше, ніж будь-коли досі. Аж тиньк посипався зі стелі.
Стрига зірвалася, дрижачи від нестримної злості і жадоби знищення. Геральт чекав. Вже видобув меча, описував ним у повітрі кола, йшов, обходив стригу, пильнуючи, щоб рухи меча не збігалися з ритмом і швидкістю його кроків. Стрига не стрибнула, повільно наближалася, водячи очима за ясною смугою клинка.
Геральт раптом зупинився, завмер із піднятим мечем. Збита з плигу стрига теж зупинилася. Відьми́н описав вістрям повільне півколо, ступив крок до потвори. Потім ще один. А потім стрибнув, викручуючи млинок над головою.
Стрига згорбилася, відступила зиґзаґом. Геральт знову наблизився, клинок в його долоні мигтів. Очі відьми́на розпалилися зловорожим блиском, з-за стиснутих зубів виривалося хрипке ревіння. Стрига знову відступила, відштовхнута силою концентрованої ненависті, злоби, насилля, що їх випромінював атакуючий її чоловік, що били з нього хвилями, вдиралися їй до мозку й нутрощів. Уражена аж до болю незнаним їй досі відчуттям, непевно заскавуліла, закрутилася на місці і безладно кинулася тікати у мрячну павутину коридорів палацу.
Геральт, битий дрожем, стояв посеред залу. Сам. Довго ж це тягнулося, подумав, перш ніж цей танець на краю прірви, цей шалений макабричний балет битви призвів до очікуваного результату, дозволив йому психічно з’єднатися з противником, добратися до покладів напруженої волі, що переповнювала стригу. Злої, хворобливої волі, з сили якої і постала стрига. Відьми́н затремтів, згадуючи мить, коли втягнув у себе цей заряд зла, щоб скерувати його на потвору, наче дзеркало. Він ще ніколи не стикався з такою концентрацією ненависті і вбивчого сказу, навіть у василісків, які мали в цьому найгіршу славу.
Тим краще, подумав, йдучи в бік входу до крипти, що чорнів у підлозі, як величезна калюжа. Тим краще, тим сильніший удар відчула сама стрига. Це дасть йому трохи більше часу на дальші дії, перш ніж тварюка отямиться. Відьми́н сумнівався, чи спромігся б на ще одне таке зусилля. Дія еліксирів слабла, а до світанку було ще далеко. Не можна допустити, щоб стрига дісталася в крипту до зорі, інакше всі дотеперішні зусилля пропадуть даремно.
Спустився сходами. Крипта була невелика, містила три кам’яні саркофаги. Перший від входу мав напіввідсунуту покришку. Геральт видобув з-за пазухи третю плящину, швидко випив її вміст, ввійшов до гробівця, занурився в нього. Як він і сподівався, гробівець був подвійним — для матері й доньки.
Закрив покришку лише тоді, коли почув згори ревіння стриги. Ліг навзнак біля муміфікованих останків Адди, на плиті зсередини нарисував Знак Ирден. На грудях поклав меч і поставив маленьку клепсидру, наповнену фосфоризуючим піском. Схрестив руки. Не чув уже вереску стриги, що гасала палацом, шукаючи його. Перестав чути будь-що, бо вороняче око й чистотіл починали діяти.
VII
Коли Геральт розплющив очі, пісок у клепсидрі вже пересипався до кінця, отож, його заціпеніння тривало навіть довше, ніж було потрібно. Прислухався — і не почув нічого. Всі його органи чуття діяли нормально.
Взяв меча, провів рукою по кришці саркофагу, шепочучи формулу, а тоді не сильно, на кілька пальців, відсунув плиту.
Тиша.
Відсунув віко сильніше, сів, тримаючи зброю напоготові, виглянув з гробівця. В крипті було темно, але відьми́н знав, що надворі світає. Викресав вогню, запалив малесенький каганець, підняв його, відкидаючи на стіни крипти чудернацькі тіні.
Порожньо.
Вибрався з саркофагу, зболілий, здерев’янілий, змерзлий. І тоді помітив її. Лежала навзнак біля гробівця, нага, непритомна.
Була радше поганенькою. Худесенька, з малими гострими груденятами, брудна. Рудувато-русе волосся сягало їй майже до пояса. Поставивши каганець на плиті, опустився на коліна, схилився. Губи мала бліді, на вилиці чималий кровопідтік від його удару. Геральт зняв рукавицю, відклав меч, безцеремонно задер їй пальцем верхню губу. Зуби мала нормальні. Сягнув по її руку, зариту у сплутаному волоссі. Ще не намацавши долоні, побачив її відкриті очі. Надто пізно.