– Ой, – каже господар, – вельможний пане, я не знаю дороги, куди їхати та де воно.
– Ну, то я тобі покажу. Чуєш, за півгодини їдемо. Рушай!
А пан хотів его кони так загнати, щоби ему поздихали, такий був дуже лукавий.
Приходить господар додому, знов сумує. Питає єго чорт: чого?
– Та, так а так, за півгодини, – каже, – маю пана везти до пекла.
– Ну, – каже чорт, – то я буду за фірмана. А ви ідіть зо мною.
Чортові то на руку було, бо і так ему уже покута за тую страву, що бідним з'їв, кінчилася, а мав він злість на пана, що єго так дуже примучив тою скалою і тим лісом. Та повідає він господареві:
– Як сядемо, я затну коні і поженемо. Потому я єго скину з воза, а ви обертайте і не оглядайтеся та йдіть додому, а щоби-сьте не заблудили, то чорний пес покаже вам дорогу.
Заїхали перед двір, пан сів на віз, чорт затяв кони, жене. Як приїхали під велику скалу, чорт узяв пана за чуприну та кинув єго з воза, і сам зіскочив за ним, а господар погнав додому. Пана уже ніхто відтогди в селі не бачив.
Івась, лицар славний
Селянин, бідолашня, мав сина невеличкого, але дуже робочого хлопця. А мав він ґрунт ген-ген далеко від хати, через крутії дороги та ліс великий а густий. Раз їхав він з плугом на те поле і велів синові, як буде йому полуденок нести, най дивиться добре на солому, що ю по дорозі порозмітує, аби в лісі де не заблудив.
Красний був то день весняний. На небі сонце вже на полуднє указує. Хлопець коли се побачив, вхопив торбу і гайда в поле за вітцьом. Перебіг скоро село і пустився у ліс туди, куди му розкинена солома указувала.
Серед найгустішої дебри щез весь слід і соломи нігде не побачити. Івась, бідолаха, заблудив і в щораз темнішу гущу забрідав. Іде швидко, роззирається на всі сторони – чи не побачить де якої дороги, змучився, зіпрів, нарешті станув тай гірко заплакав. Він не знав, де є і де вітець ся обертає, що голоден жде на полуденок – а ту давно вже з полудня соненько зійшло.
Наплакавшись до сита, повтирав сльози і нуж дивитися на всі сторони, чи де яку живу душу не побачить. Дивиться дивить, – а з-поміж галуззя дубового та соснового визирає красний і дуже ж то великий дім. Іде до нього, відчиняє двері, входить до середини, аби розпитатися добрих людей, куди би мож з ліса видістатись.
В великій кімнаті сидять за столом дванадцять розбійників, кіньчать власне полудновати і попивають з великих дзбанів золотих та срібних мід і вино. У кождого довгі вуси та бороди величезні, пояси зі шкури, а за поясами ножів та пістолетів багато.
Хлопець, як тоє побачив, мало від страху не омлів. Як опам'ятався, – нуж зачне просити а лементувати, щоби му дорогу до старенького вітця указали.
Найстарший розбійник, що був отаманом, обернувся до нього і каже:
– Вже тобі, мій хлопче, з того ліса не вийти, останешся ту і будеш всего в дому дозирати. За тоє їсти і пити можеш, скільки тобі ся схоче і ще вбрання дістанеш. Тепер ся лиши, поприбирай все, як ся належить, і затопи в п'єцу. Ми ідемо полювати, затвори двері у сінях, засунь і не відчиняй нікому, тілько нам, як вернемо. Сиди на місці і не важся ті ось двері, личком зав'язані, відчиняти. Ми ся о тім дізнаємо, а тогди смерть твоя.
І пішли геть в далекі ліси не на звіря, а на людей багатих полювати. А наш Іваньо сів си в кутчику, почав заводити тай каже до себе:
– Боже ж мій, Боже! Що татуньо скажуть, що я їм полуденку не приніс, вони тепер десь із голоду омлівають, що я бідний сирота діяти буду, пощо я ту йшов, як ту видобутись з того заклятого дому.
Так плаче і заводить, аж з великої туги заснув. Пробудився, коли вже смеркало, голод му дуже дошкуляє, роззирається по кімнаті і бачить, на столі їдла і напитку багато. Сів, попоїв і випив чарку меду, перехрестився, і якось му легше на серці стало. Пригадав си, що той найстарший пан му приказав, як відходив. Скоро позамітав хату, поприбирав усе, затопив у п'єцу, так що ся на цілу хату видно, і жде доки тії бородаті люде не вернуть.
Власне когут на північ запіяв, як зашуміло щось в лісі. Застукано до дверей, Івась схопився, відчинив. Увійшов найстарший, кров по ньому краплями тече, за ним повходили і другі. Зараз веліли си води дати, аби повмивати кров з себе. Тим часом розбійники зносили дуже тяжкі скрині та всякі статки з воза.
Як тілько зачало зоріти, збудили Івася, а найстарший велів му дозирати хату і пригадав знову, щоби не важився дверей, личком зав'язаних, відчиняти. За непослух смерть го жде нехибна.
– Нас, – сказав отаман на прощання, – через два дні не буде, дозирай що добре хату.
Хлопець зварив си сніданя, попоїв, та й зачав роздумувати, куди ті двері, личком зав'язані, ведуть, чому не велів він му їх одчиняти?
Пообзирався довкола, чи ся на нього хто не дивить, і взяла го страшенна охота заглянути туди. Зближився на пальцях, розв'язав личко і звільна відчинив двері.
І бачить дуже красну стайню, а в тій стайні жолоб золотий, а до жолоба прив'язані три красні коні. Один чорний, другий сивий, а третій білий, як сніг. Той останній обернувся до хлопця і каже:
– Іванцю душко, візьми ті три яблука, що от там лежать на вікні, сідай на котрого з нас і втікай враз з нами, тоді звільнишся від тих розбійників.
Хлопець не дався два рази просити, ухопив яблука, сховав за пазуху, сів на сивого коня, і всі враз лісами швидко, мов вітер, погнали.
Вже ся ліс закінчив. Через галуззя дерев указовалося поле. Аж ту загуділа земля, а незабаром з'явилися розбійники і женуть за утікаючими що тілько сил стане.
Тогді кінь чорний каже:
– Не лякайся нічого, візьми тілько одно яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.
Як тілько Івась тоє вчинив, так зараз з того яблука виріс за ними великанський ліс. Коні помчали далі, лиш незабаром загуділо знову, і женуть за ними розбійники. Тая запора не дуже їх спинила.
Тогді каже кінь білий:
– Візьми друге яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.
Івась так зробив, а за ними розлилася глибока і широчезна ріка. Розбійники скочили у воду, переплили на другий берег, і не багато бракувало, щоб їх усіх не піймали.
Тогді каже кінь сивий, а на ньому їхав наш Івась:
– Візьми третє яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.
Івась так вчинив, а вмить запалав вогонь широко і далеко, так, що не можна ані його обійти, ані до нього приступити. А білий кінь мовить до Івася:
– Ми врятувалися, можемо відпочити – вже розбійники за нами більше гонити не будуть. Чи бачиш ти се велике місто, де то церков так багато? Де той гай зелений, там розлучимося з собою. Ти іди до того міста, до палацу самого короля і стань там на службу. Як коли нас затребуєш, прийди в тоє ось місце, засвисти три рази, а ми тобі на поміч станем.
Івась ізліз з коня, дуже жалко му ся вчинило, що з ними розстатися мусить, бо ж вони йому всюди таку добру раду давали. Як коні ся розбігли, пішов він поволі до того величезного міста до палацу самого короля.
Прийшов на подвір'я і питається, чи не дістав би він тут службу. Якась служанка переходила і каже:
– Заведіть го до палацу, там власне потребують коминяра. Івась пішов і станув на службу.
Незабаром настала велика війна. Сам король з військом вибрався на тую війну. І наш коминяр рад був іти, але веліли му дома зостатися і дозирати п'єців.
На третій день приходять вісті, що король побитий, а жовнірів порозганяли вороги на всі сторони. Іще раз загадав король боротися з ворогом, що безправно напав на його землю, сів на коня, позбирав жовнірів у купу, і знову битва ся зачала. Але й цього разу не дуже їм ся щастить, а ворог гору бере.
Аж ту на краснім коню їде лицар, весь в залізній збруї, поклонився королеві та старшині військовій і гей що на ворога. Все, що під руку попаде, на смерть убиває, ніхто перед ним встояти не може. Вороги розлетілися, як полова.
Король втішений, що звитяжив, кличе лицаря до себе і питає його:
– Що хочеш за тую послугу, котру мені вчинив, освободив мене і царство моє від лютого ворога?