Час, коли ця саме Книга може вже не бути небезпечною, а, навпаки, принесе користь, дуже добре визначила одна достойна мати, виявивши не просто розсудливість, але справжній розум. «Я вважала б, – сказала вона мені, ознайомившись із цим рукописом, – що зроблю справжню послугу своїй дочці, якщо дам їй його прочитати в день її заміжжя». Якщо всі матері сімей стануть так думати, я завжди радітиму, що опублікував його.
Але, навіть виходячи з такого утішного припущення, мені все ж таки здається, що це Зібрання листів сподобається мало чим. Чоловікам і жінкам розбещеним вигідно буде зганьбити Твір, який може їм зашкодити. А позаяк у них цілком достатньо спритності, вони, можливо, притягнуть на свій бік ригористів, обурених картиною поганих звичаїв, яку тут зображено.
У так званих вільнодумців не викличе ніякого співчуття набожна жінка, яку саме через її благочестя вони вважатимуть жалюгідною молодичкою, люди ж набожні обуряться на те, що доброчесність не встояла, і релігійне почуття не виявилося досить сильним.
З іншого боку, людям із тонким смаком здасться осоружним занадто простий і неправильний стиль багатьох листів, а середній читач, переконаний, що все надруковане є плід письменницької праці, угледить в інших листах вимучену манеру Автора, котрий виглядає з-за спини героїв, які, здавалося б, говорять від свого імені.
Нарешті, може бути висловлено й досить одностайну думку, що все добре на своєму місці, й що коли надмірно вишуканий стиль письменників дійсно позбавляє природної витонченості листи приватних людей, то недбалості, які частенько допускаються в останніх, стають справжніми помилками і роблять їх нелегкими для читання, коли вони з’являються у пресі.
Від щирого серця визнаю, що, можливо, всі ці докори цілком обґрунтовані. Гадаю також, що зміг би на них заперечити, не виходячи навіть за припустимі для Передмови рамки. Але для того, щоб відповісти рішучіше на все, треба, щоб сам Твір не здатний був відповісти рішуче ні на що, а якби я так вважав, то знищив би і Передмову, і Книгу.
Лист 1
Від Сесілі Воланж до Софі Карне
в монастир ***ських урсулінок[2]
Ти бачиш, мила моя подружко, що слово своє я тримаю і що чепчики та помпони не забирають усього мого часу: для тебе його в мене завжди вистачить.
А тим часом за один цей день я бачила більше всяких уборів, аніж за чотири роки, проведені нами разом. І гадаю, що за перших же моїх відвідин горда Танвіль,[3] яку я неодмінно попрошу вийти до мене, відчує більше досади, ніж сподівалася заподіяти нам щоразу, коли відвідувала нас іn fіocchі.[4] Мама про все зі мною радилася: вона значно рідше, ніж раніше, поводиться зі мною як із пансіонеркою.[5] У мене є своя покоївка; у моєму розпорядженні окрема кімната й кабінет, я пишу тобі за чарівним секретером, і мені вручили ключ од нього, так що я можу замикати туди все, що захочу. Мама сказала мені, що я бачитимуся з нею щодня в той час, коли вона встає з ліжка, що до обіду мені досить бути ретельно причесаною, позаяк ми завжди будемо самі, і що тоді вона повідомлятиме мене, які години після обіду я маю проводити з нею. Увесь інший час у цілковитому моєму розпорядженні. У мене є моя арфа, малювання і книги, як у монастирі, з тією тільки різницею, що тут немає матері Перпетуї, щоб мене лаяти, і що варто мені захотіти – я можу цілковито байдикувати. Але позаяк зі мною немає моєї Софі, аби базікати і сміятися, то я вже вважаю за краще бути чим-небудь зайнятою.
Зараз іще немає п’ятої години. До мами мені треба о сьомій – часу вистачає, було б тільки що розповідати! Але зі мною ще ні про що не заговорювали, і, якби не було всіх приготувань, що робляться на моїх очах, і безлічі модисток, які з’являються до нас заради мене, я думала б, що зовсім і не збираються видавати мене заміж, і що це просто чергова вигадка нашої доброї Жозефіни.[6] Проте мама часто говорила мені, що благородна дівиця мусить залишатися в монастирі до заміжжя, і якщо вже вона взяла мене звідти, Жозефіна нібито має рацію.
Біля під’їзду щойно зупинилася карета, і мама звеліла передати мені, щоб я негайно ж ішла до неї. А що коли це він? Я не одягнена, руки в мене тремтять, серце калатає. Я запитала покоївку, чи знає вона, хто у мами. «Та це ж пан К***», – відповіла вона й засміялась. Ах, здається, це він! Я скоро повернусь і повідомлю тебе, що сталося. Ось, в усякому разі, його ім’я. Не можна змушувати себе чекати. Прощавай на одну хвилинку.
Як ти сміятимешся над бідолахою Сесіллю! О, як мені було соромно! Але й ти попалася б так само, як я. Коли я увійшла до мами, поряд із нею стояв якийсь пан у чорному. Я вклонилася йому, як уміла краще, і застигла на місці. Можеш собі уявити, як я його роздивлялася! «Добродійко, – сказав він мамі, відповівши на мій уклін, – яка чарівна у вас панночка, і я більше ніж будь-коли ціную вашу доброту». При цих словах, таких недвозначних, я затремтіла так, що ледве втрималася на ногах, і тут же опустилася в перше-ліпше крісло, вся червона та страшенно збентежена. Не встигла я сісти – дивлюся, чоловік цей біля моїх ніг. Тут уже твоя нещасна Сесіль зовсім утратила голову. Я, як мама каже, просто очманіла: схопилася з місця, та як закричу… ну зовсім, як тоді, в ту страшну грозу. Мама розреготалась і каже мені: «Що з вами? Сядьте і дайте цьому панові зняти мірку з вашої ноги». І справді, мила моя, пан-бо виявився шевцем! Не можу й передати тобі, який мене охопив сором; на щастя, окрім мами, нікого не було. Гадаю, що коли я вийду заміж, то не користуватимуся послугами цього шевця. Погодься, що ми надзвичайно вправно розбираємося в людях. Прощавай, уже скоро шоста, і покоївка нагадує, що час одягатися.
Прощавай, дорога Софі, я люблю тебе так, немовби ще перебуваю в монастирі.
Р. S. Не знаю, з ким переслати листа; почекаю вже приходу Жозефіни.
Париж, 3 серпня 17…
Лист 2
Від маркізи де Мартей до віконта де Вальмона
в замок ***
Повертайтеся, ласкавий віконте, повертайтеся. Що ви робите і що вам узагалі робити у старої тітки, що вже заповіла вам усі свої статки? Від’їжджайте звідти негайно; ви мені потрібні. Мені прийшла в голову чудова думка, і я хочу доручити вам її здійснення. Цих небагатьох слів має бути цілком досить, і ви, безмежно вдоволені моїм вибором, мусили б уже летіти до мене, щоб навколішках вислуховувати мої накази. Але ви зловживаєте моєю прихильністю навіть тепер, коли вона вам уже не потрібна. Мені ж залишається вибирати між постійним озлобленням проти вас та безмежною поблажливістю, і, на ваше щастя, доброта моя перемагає. Тому я хочу розкрити вам свій план, але присягніться мені, що, як вірний мій лицар, не затіватимете ніяких інших пригод, поки не доведете до кінця цієї. Вона достойна героя: ви послужите любові та помсті. Це буде зайве шалапутство,[7] яке ви внесете до своїх мемуарів: так, до своїх мемуарів, бо я бажаю, щоб їх одного прекрасного дня було надруковано, і навіть готова сама написати їх. Але досить про це – повернімося до того, що мене зараз цікавить.
Пані де Воланж видає свою дочку заміж; поки що це таємниця, але мені вона її вчора повідомила. І як ви гадаєте, кого вона намітила собі в зяті? Графа де Жеркура. Хто б міг припустити, що я стану кузиною Жеркура? Я просто нестямлюся з люті… І ви ще не здогадуєтесь? Отакий тугодум! Невже ви пробачили йому інтендантшу? А в мене ж бо хіба не більше причин нарікати на нього, чудовисько ви отаке![8] Але я готова заспокоїтися – сподівання на помсту втихомирює мою душу.
І мене і вас Жеркур без кінця дратував тим, що він надає своїй майбутній дружині такого значення, а також безглуздою самовпевненістю, яка змушує його думати, що він уникне неминучого. Вам відоме його безглузде упередження на користь монастирського виховання і ще сміховинніший забобон щодо якоїсь особливої скромності блондинок. Я, далебі, готова побитись об заклад: хоча у маленької Воланж шістдесят тисяч ліврів доходу, він ніколи не зважився б на цей шлюб, якби вона була брюнеткою і не отримала виховання в монастирі. Доведемо ж йому, що він просто дурень: адже рано чи пізно він однаково виявиться дурнем, і не це мене бентежить, але було б забавно, якби з цього почалось. Як би ми потішалися наступного дня, слухаючи його хвалькуваті небилиці, а вже хвастатиме він неодмінно! До того ж цю дівчинку просвітите ви, і нам уже дуже не пощастило б, якби Жеркур, як і всякий інший, не зробився в Парижі притчею во язицех.