Із ***, 13 серпня 17…
Лист 14
Від Сесілі Воланж до Софі Карне
Учора я не писала тобі, дорога Софі, але, запевняю тебе, не розваги перешкодили мені. Мама була хвора, і я весь день не відходила від неї. Увечері, коли я пішла до себе, у мене вже ні до чого не було охоти, і я раніше лягла, аби переконатися, що день нарешті закінчився: жоден іще не здавався мені таким довгим. І не через те, що я не люблю маму, а просто сама не знаю чому. Я мусила поїхати в Оперу з пані де Мертей; там мав бути кавалер Дансені. Ти знаєш, що ці двоє подобаються мені більше за всіх інших. Із настанням години, коли я теж мала бути там, серце моє якось мимоволі стискалось. Усе мене обтяжувало, і я плакала, плакала, не в силах утриматися від сліз. На щастя, мама лежала й бачити мене не могла. Я впевнена, що кавалер Дансені теж був засмучений, але його все ж таки розважала вистава й товариство. Це зовсім інша річ!
На щастя, сьогодні мамі краще, і до нас прийде пані де Мертей із одним паном і з кавалером Дансені. Але пані де Мертей завжди дуже пізно з’являється, а сидіти так довго самій страшенно нудно. Зараз лише одинадцята година. Щоправда, мені потрібно пограти на арфі, та й туалет мій займе деякий час – сьогодні я хочу трохи краще причесатися. Здається, мати Перпетуя має рацію, і у світі відразу стаєш кокеткою. Ніколи ще мені не хотілося бути гарною так, як в останні дні; я визнаю, що зовсім не така приваблива, як уявляла, і, крім того, дуже багато втрачаєш у присутності жінок, які рум’яняться. Ось, наприклад, пані де Мертей: я бачу, що всі чоловіки вважають її красивішою, ніж мене, але цим я не занадто засмучуюся, позаяк вона любить мене і до того ж запевняє, ніби кавалер Дансені вважає, що я привабливіша за неї. Як благородно було з її боку сказати мені про це! Здавалося навіть, що вона цьому радіє. Мушу сказати, що я цього зрозуміти не можу. Вочевидь, вона мене дуже сильно любить! А він!.. О, яка я рада! Але й мені здається, що досить подивитися на нього, щоб погарнішати. Я без кінця дивилася б на нього, якби не боялася зустрітися з ним поглядом: щоразу, як це трапляється, я абсолютно гублюся; мені мовби боляче, але це нічого.
Прощавай, дорога моя подружко, йду займатися своїм туалетом. Я люблю тебе, як і раніше.
Париж, 14 серпня 17…
Лист 15
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Із вашого боку дуже благородно не залишати мене напризволяще. Життя, яке я тут проваджу, дійсно може натомити надлишком спокою і прісною одноманітністю. Читаючи ваш лист, цей детальний опис вашого чарівного дня, я разів двадцять мав намір під приводом якої-небудь справи примчати до ваших ніг і благати вас зрадити зі мною вашого кавалера, який не заслуговує, по суті, на своє щастя. Чи знаєте ви, що змусили мене ревнувати до нього? Навіщо ви заговорили про вічний розрив? Я зрікаюся цієї клятви, мовленої в маренні: ми виявилися б недостойними її, якби змушені були її дотримати. Ах, коли б я міг якось помститись у ваших обіймах за мимовільну досаду, викликану в мені щастям, якого зазнав кавалер! Признаюся, обурення охоплює мене, коли я думаю про те, що ця людина, ні про що не роздумуючи й нічим не утруднюючи себе, а тільки безглуздим чином ідучи за несвідомим спонуканням свого серця, знаходить блаженство, для мене недосяжне! О, я його порушу! Обіцяйте мені, що я його порушу. Та хіба ж ви не відчуваєте приниження? Ви намагаєтесь обдурити його, а тим часом він щасливіший за вас. Ви гадаєте, що він ваш полонений, але ж це ви у нього в полоні. Він мирно спить, а в цей час ви пильнуєте, піклуючись про його насолоди. І раба його не зробила б більше!
Послухайте, прекрасний друже мій, поки ви ділите себе між багатьма, я анітрохи не ревную: ваші коханці для мене – лише спадкоємці Олександра Великого, нездатні зберегти спільно те царство, де володарював я один. Але щоб ви віддавали себе цілком одному з них, щоб існував інший такий же щасливий, як я, – цього я не потерплю! І не сподівайтеся, що я терпітиму. Або прийміть мене знову, або хоча б візьміть другого коханця і заради чудасії мати одного коханого не зраджуйте непорушної дружби, в якій ми присягнулись одне одному.
У мене й без того доволі причин скаржитися на долю. Як бачите, я погоджуюся з вашою думкою і визнаю свою провину. І справді, якщо не мати сил жити, не маючи того, чого бажаєш, якщо жертвувати заради любові своїм часом, своїми насолодами, своїм життям – якщо це й є бути закоханим, – тоді я дійсно закоханий. Але це не наближає мене до моєї мети. Мені б зовсім нічого було повідомити вам із цього приводу, коли б не одна подія, що змусила мене дуже замислитись; і поки що неясно, має вона викликати в мені побоювання чи зародити сподівання.
Ви знаєте мого єгеря: це скарб щодо інтриг, справжній слуга з комедії. Ви розумієте, що йому доручено залицятися до покоївки та споювати інших слуг. Нероба щасливіший за мене; він уже домігся успіху. Він щойно дізнався, буцімто пані де Турвель доручила одному зі своєї челяді збирати відомості про мою поведінку й навіть стежити за кожним моїм кроком під час уранішніх прогулянок, наскільки це можна буде робити, залишаючись непоміченим. Чого треба цій жінці? Отже, навіть найбільша скромниця наважується на такі речі, які ми з вами навряд чи наважилися б дозволити собі! Присягаюсь… Але перш ніж помислити про помсту за цю жіночу хитрість, потурбуймося про способи обернути її нам на користь. Досі ці прогулянки, що викликали підозри, не мали ніякої мети; тепер потрібно буде її знайти. Це вимагає всієї моєї уваги, і я полишаю вас, аби гарненько розміркувати. Прощавайте, мій чарівний друже.
Як і раніше, із замку ***, 15 серпня 17…
Лист 16
Від Сесілі Воланж до Софі Карне
Ах, Софі, ну й новини ж у мене! Можливо, мені й не слід би повідомляти їх тобі, але треба ж із ким-небудь поділитися: це сильніше за мене. Кавалер Дансені… Я в такому занепокоєнні, що не можу писати; не знаю, з чого почати. Після того, як я розповіла тобі про чарівний вечір,[20] який я провела у мами з ним і пані де Мертей, я більше нічого тобі про нього не говорила: річ у тім, що я ні з ким узагалі не хотіла про нього говорити, одначе він увесь час займав мої думки. Відтоді він став такий сумний, такий страшенно сумний, що мені робилося боляче. А коли я запитувала про причину його суму, він казав, що причини ніякої немає. Але я ж бачила, що щось є. Так от, учора він був іще сумніший, аніж зазвичай. Усе ж таки це не завадило йому зробити мені ласку і співати зі мною, як завжди. Але щоразу, як він дивився на мене, серце моє стискалося. Після того, як ми доспівали, він пішов сховати мою арфу в футляр і, повертаючи мені ключ, попросив мене пограти ще ввечері, коли я буду сама. Я нічого не підозрювала. Я навіть зовсім не збиралася грати, але він так просив мене, що я сказала: «Добре». А в нього були на те свої причини. І ось, коли я пішла до себе, і моя покоївка вийшла, я вирушила за арфою. Між струнами я виявила лист, не запечатаний, а тільки складений; він був од нього. Ах, якби ти знала, що він мені пише! Відколи я прочитала його листа, я так радію, що ні про що інше й думати не можу. Я тут же прочитала його чотири рази підряд, а коли лягла, то повторювала стільки разів, що заснути було годі. Ледве я заплющувала очі, як він поставав переді мною й сам вимовляв те, що я щойно прочитала. Заснула я дуже пізно і, ледве прокинувшись а було зовсім іще рано), знову дістала листа, щоб перечитати його на свободі. Я взяла його в ліжко й цілувала так, немов… Можливо, це дуже погано – цілувати так лист, але я не могла стриматись.
Тепер же, моя дорога, я й дуже щаслива, і в той же час перебуваю у великому замішанні, бо мені, без сумніву, не слід відповідати на такого листа. Я знаю, що це не годиться, а тим часом він просить мене відповісти, і якщо я не дам відповіді, то, впевнена, він знову буде, як і раніше, засмучений. А це ж для нього дуже важко! Що ти мені порадиш? Втім, ти знаєш не більше за мене. Мені дуже хочеться поговорити про це з пані де Мертей, яка до мене так добре ставиться. Я хотіла б його втішити, але мені не хотілося б зробити нічого поганого. Адже нам завжди кажуть, що потрібно мати добре серце, а потім забороняють слухатися його веління, коли це стосується мужчини! Це також несправедливо. Хіба він для нас не той же ближній, що й жінка, навіть більше? Адже якщо разом із матір’ю є батько, а разом із сестрою – брат, то на додаток є ще й чоловік. Проте якщо я зроблю що-небудь не цілком хороше, то, можливо, і сам пан Дансені буде про мене погано думати! О, в такому разі я вже вважатиму за краще, щоб він ходив сумний. І потім, відповісти я ще встигну. Якщо він написав учора, це не означає, що я обов’язково мала написати сьогодні. Сьогодні ввечері мене якраз чекає побачення з пані де Мертей, і, якщо в мене вистачить хоробрості, я їй усе розповім. Якщо я потім зроблю точно так, як вона скаже, то мені не доведеться ні в чому собі докоряти. Та й, можливо, вона скаже, що я можу відповісти йому слівце, щоб він не був таким сумним! О, я дуже страждаю.