Прощавай, милий мій друже. Напиши мені все ж таки свою думку.
Із *** 19 серпня 17…
Лист 17
Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж
Перш ніж вдатися, мадемуазель, – не знаю вже, як сказати: до радості чи необхідності писати вам, – я хочу благати вас вислухати мене. Я усвідомлюю, що потребую поблажливості, позаяк наважуюся відкрити вам свої почуття. Якби я прагнув лише виправдати їх, поблажливості було б мені не треба. Що ж я, по суті, збираюся зробити, як не показати вам діяння ваших же рук? І що ще можу я сказати вам, крім того, що вже сказали мої погляди, моє зніяковіння, вся моя поведінка та навіть мовчання? І чом би стали ви на мене гніватися через почуття, вами ж самою вселене? Витоки його у вас, і, значить, воно достойне бути вам відкритим. І якщо воно палке, як моя душа, то й чисте, як ваша. Хіба скоює злочин той, хто зумів оцінити вашу чарівну зовнішність, ваші спокусливі обдаровання, вашу граційну витонченість і, врешті, зворушливу невинність, що робить ні з чим не порівнянними якості, й без того такі дорогоцінні? Ні, звичайно. Але, навіть не знаючи за собою провини, можна бути нещасним, і така доля очікує мене, якщо ви відкинете моє освідчення. Воно – перше, на яке зважилося моє серце. Коли б не було вас, я був би якщо не щасливий, то спокійний. Але я вас побачив. Спокій залишив мене, а в щасті я не впевнений. Вас, одначе, дивує мій сум; ви запитуєте мене про причину його, і часом навіть мені здавалося, що воно вас засмучує. Ах, скажіть одне тільки слово, і ви станете творцем мого щастя. Але перш ніж вимовити будь-що, подумайте, що і зробити мене остаточно нещасним теж може одне лише слово. Так будьте ж суддею моєї долі. Від вас залежить, стану я навіки щасливий чи нещасливий. Яким дорожчим для мене рукам міг би я вручити справу, таку важливу?
Закінчую тим, із чого почав: благаю про поблажливість. Я просив вас вислухати мене. Наважуся на більше: прошу про відповідь. Відмовити в цьому означало б вселити мені думку, що ви ображені, а серце моє порука в тому, що повага до вас така сама сильна в мені, як і любов.
Р. S. Для відповіді ви можете скористатися тим же способом, яким я надіслав вам цього листа: він уявляється мені і вірним, і зручним.
Із***, 18 серпня 17…
Лист 18
Від Сесілі Воланж до Софі Карне
Як, Софі, ти заздалегідь засуджуєш те, що я збираюся зробити? У мене і без того було доволі хвилювань – ти їх іще множиш! Очевидно, кажеш ти, що я не мушу відповідати. Легко тобі казати, особливо коли ти не знаєш, що тепер відбувається: тебе тут немає, і бачити ти нічого не можеш. Я впевнена, що на моєму місці ти вчинила б так само, як я. Звичайно, взагалі-то відповідати в таких випадках не слід, і з мого вчорашнього листа ти могла переконатися, що я й не хотіла цього робити. Але вся суть у тому, що, мабуть, ніхто ще ніколи не перебував у такій ситуації, як я.
І до всього я ще змушена сама приймати рішення! Пані де Мертей, яку я розраховувала побачити, учора ввечері не приїхала. Все йде якось наперекір мені; адже це завдяки їй я з ним познайомилася. Майже завжди ми з ним бачились і розмовляли при ній. Не те щоб я на це нарікала, але ось тепер, у тяжкий момент, вона залишає мене саму. О, мене і справді можна пожаліти!
Уяви собі, що вчора він з’явився, як завжди. Я була в такому замішанні, що не наважувалася на нього поглянути. Він не міг заговорити зі мною про це, позаяк мама була тут же. Я так і думала, що він буде засмучений, коли побачить, що я йому не написала. Я просто не знала, як мені поводитися. Через хвилину він запитав, чи не піти йому за арфою. Серце у мене калатало так, що єдине, на що я виявилася здатною, це вимовити: «Так!». Коли він повернувся, стало ще гірше. Я лише мигцем поглянула на нього, він же на мене не дивився, але вигляд у нього був таким, що можна було подумати – він захворів. Я страшенно страждала. Він почав настроювати арфу, а потім, передаючи мені її, сказав: «Ах, мадемуазель!..». Він вимовив лише два слова, але таким тоном, що я була приголомшена. Я почала перебирати струни, сама не знаючи, що роблю. Мама запитала, чи будемо ми співати. Він відмовився, пояснивши, що кепсько почувається. У мене ж ніяких вибачень не було, і мені довелося співати. Як хотіла б я ніколи не мати голосу! Я навмисно вибрала арію, якої ще не розучувала, оскільки була впевнена, що однаково нічого не заспіваю як слід, і відразу стане видно, що зі мною твориться недобре. На щастя, приїхали гості, і, ледве зачувши, як до двору в’їжджає карета, я припинила співати й попросила віднести арфу. Я дуже боялася, щоб він одразу ж не пішов, але він повернувся.
Поки мама та її гостя розмовляли, мені захотілося поглянути на нього ще. Очі наші зустрілись, і відвести погляд у мене не вистачило сил. Через хвилину я побачила, як у нього полилися сльози, і він змушений був відвернутися, щоб цього не показати. Тут уже я не змогла витримати, я відчула, що сама розплачусь. Я вийшла і надряпала олівцем на клаптику паперу: «Не сумуйте ж так, прошу вас. Обіцяю вам відповісти». Вже, напевно, ти не зможеш сказати, що це погано, і, крім того, я вже не могла з собою впоратись. Я засунула папірець між струнами арфи так само, як було засунуто його лист, і повернулася до вітальні. Мені зробилося якось спокійніше, але я дочекатися не могла, поки поїде гостя. На щастя, вона з’явилася до мами з коротким візитом і тому незабаром поїхала. Як тільки вона вийшла, я сказала, що хочу пограти на арфі, й попросила, щоб він її приніс. Із виразу його обличчя я зрозуміла, що він ні про що не здогадується. Але після повернення – о, який він був задоволений! Ставлячи навпроти мене арфу, він зробив так, що мама не могла бачити його рухів, узяв мою руку і стиснув її… але як! Це тривало тільки одну мить, але я не можу тобі передати, як мені стало приємно. Проте я негайно ж відсмикнула руку, отож мені ні в чому собі дорікнути! Тепер, милий мій друже, ти сама бачиш, що я не можу не написати йому, позаяк обіцяла. І потім, я більше не завдаватиму йому прикрощів; я страждаю від них навіть сильніше, ніж він сам. Якби з цього могло статися що-небудь погане, я б уже нізащо не робила б цього. Але що тут поганого – написати листа, особливо для того, щоб хто-небудь не страждав? Бентежить мене, одначе, що я не зумію добре написати, але він відчує, що провини моєї тут немає, і потім я впевнена, що позаяк лист буде від мене, то він однаково зрадіє.
Прощавай, дорогий друже. Якщо ти вважаєш, що я помиляюся, скажи мені прямо. Але я цього не думаю. Підходить час писати йому, і серце в мене так б’ється, що важко уявити. Але написати потрібно, адже я обіцяла. Прощавай.
Із ***, 20 серпня 17…
Лист 19
Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені
Учора, добродію, ви були такі сумні, й це мене так засмучувало, що я не витримала і обіцяла вам відповісти на листа, який ви мені написали. Я і зараз відчуваю, що цього не слід робити. Але я обіцяла і не хочу зрадити своє слово. Нехай це доведе вам, що я маю до вас найщиріші почуття. Тепер ви це знаєте і, я сподіваюся, не проситимете більше в мене листів! Сподіваюся також, ви нікому не розповісте, що я вам написала. Адже мене, певно, засудили б, і це завдало б мені багато неприємностей. А надто сподіваюся, що ви самі не думатимете про мене погано, що було б для мене найважчим. Смію також запевнити вас, що нікому іншому я б такої ласки не зробила. Я б дуже хотіла, щоб і ви, у свою чергу, відповіли мені тим, що перестали б сумувати, як останнім часом; це псує мені всяке задоволення бачити вас. Ви бачите, добродію, що я говорю з вами цілком щиро. Я буду дуже рада, якщо наша дружба ніколи не урветься, але прошу вас – не пишіть мені більше.
Маю честь…
Сесіль Воланж.
Із ***, 20 серпня 17…
Лист 20
Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Ах, негіднику, ви лестите мені зі страху, аби я не стала з вас насміхатися! Гаразд, зміню гнів на милість. Ви мені написали стільки безрозсудних речей, що доводиться пробачити вам скромність, у якій вас тримає ваша президентша. Не думаю, щоб мій кавалер виявив таку ж поблажливість. Мені здається, він не така людина, щоб схвалити відновлення нашого з вами договору і знайти вашу безумну думку забавною.