Тілько ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоч там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тілько самі квітки да запашні зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний да високий хліб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: «У хаті в неї, як у віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка». І розговоривсь з нею Петро, як брат із сестрою. А сама Череваниха була пані ввічлива: знала, як до кого з речами обернутись. Так моєму козакові луччої компанії було й не треба: тут би він і засів на весь вечір, дивлячись на чорні дівоцькі брови да на шиті рукава.
Як ось і лізе Черевань, сопучи, через поріг. Уваливсь у хату да, розставивши руки, до його:
– А, бгатіку! – і почав ціловатись. – Ну, – каже, – бгате, не вниз ідеш, а вгору. То був козак над козаками, а тепер іще став кращий!.. Меласю! – обернувсь до жінки. – От нам зятьок! Лесю, от жених тобі під пару, так-так! Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловік? Сам набиваюсь із своїм добром. Так не бере ж бо ніхто, та й годі! Ходімо, бгате, в світлицю; нехай вони тут собі пораються. Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.
Да, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обернувсь козак, переступаючи через поріг, – і серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дівчині.
– Ось подивись, дідусю, – каже Черевань, привівши Петра до Божого Чоловіка, – чи той се Шраменко, що переплив Случ під кулями? Їй-богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, та таке сміле! Пробравсь у лядський табір, убив хорунжого і корогов його приніс до гетьмана.[40] Що ж би тепер воно зробило!
Божий Чоловік положив Петрусеві на голову руку да й каже:
– Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, – і вмре своєю смертю.
– Нехай лучче, – сказав батько, – поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє.
– Ну, годі ж, годі вже про се! – каже Черевань. – Ось я вам дам краще діло до розмови.
І дістав із полички жбан, прехимерно з срібла вилитий і що то вже за приукрашений! Не жалували пани грошей для своєї пихи і потіхи. По боках бігли босоніж дівчата – інша і в бубен б'є; а зверху сидів, мов живий, божок гречеський Бахус. Тим-то Черевань і звав свій жбан божком.
– Шкода мені, дідусю, твоєї темноти, – каже кобзареві. – Ось на лиш полапай, яке тут диво. Се я в Польщі таке собі доскочив.
– Суєта суєтствій! – каже той, усміхнувшись.
– Ні, бгатіку, не суєта! Ось як вип'ємо з божка по кухлику, то, може, не так заговориш.
– Із божка? – каже Шрам. – Так отсей чортик зоветься в тебе божком?
– Нехай він буде й чортик, – одвітує Черевань, – тілько кажуть, що в старовину у греків… Був народ греки, так, примірно, як ми тепер козаки. Народ непобідимий, – от що!.. Так у тих-то греків сьому божку, кажуть, була велика шаноба.
– А в тебе вже не така? – питає Шрам.
– Ні, – каже, – на мене він не нарікатиме, а от коли б ви його не зневажили.
І дістав мальовану тацю, сріблом ковану. А на таці було намальоване таке, що всяке б засміялось. Жидок дає запорожцеві напитись горілки з барильця. Запорожець так і припав до барила, а жид – одно од страху, а друге од скнарості – держить та й труситься. А зверху і підписано: «Не трусись, псяюхо: губи поб'єш!» От на таку-то тацю поставив Черевань п'ять кубків-ріпок да й почав наливати якусь настойку з того божка.
– Се, бгатці, – каже, – така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку.
Да й обніс усіх; не минув і Василя Невольника, хоч той стояв собі оддалік, мов у монастирі служка перед ігуменом.
– Ну, бгате Михайле, – каже, повеселівши трохи од того трунку, Шрам, – загадаю ж я тобі про твого божка загадку: стоїть божок на трьох ніжках; король каже: «Потіха моя!», краля каже: «Погибель моя!»
– Ну, бгатіку, – каже Черевань, – хоч убий, не второпаю. Дак як, як? Король на трьох ніжках, а краля каже: «Погибель моя»?
– Не король, а божок на трьох ніжках, як от і твій. Король каже: «Потіха моя!», краля каже: «Погибель моя!»
– А, пек же його матері, як мудро!.. Король каже: «Потіха моя!». Себто, бач, як чоловік уп'ється, то вже тоді кричить: «Я король!» А жінка: «Ох, погибель же моя! Де ж мені тепер дітися?»
– Якраз так! Тільки, бгатіку, твоя жінка не злякалась би тебе, хоть би ти й королем ізробивсь!
– Іще не одгадав! – каже Черевань. – Ану ж ти сам!
– Мені не диво, а от якби ти показав свою премудрость!
– Моя премудрость, бгатіку, – сказав Черевань, – знає тілько налити та випити; а там собі мізкуйте, як хотя. На те ви попи, на те ви мужі совіта, на те ви народні голови.
– Не вадило б і не попам, – одвітує Шрам, – не вадило б і не мужам совіта знати, що король тут – тіло, а краля – так се душа. Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає; от і все.
– Пгавда, бгатіку, їй-богу пгавда! – сказав, похитуючи головою, Черевань. – Вип'єм же ще по кубку!
Аж ось увійшла до гостей Череваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, – замолоду була дуже хороша. Підійшла до Шрама під благословеніє. Він її поблагословив, да, як пані була гожа, і вони ж таки давні приятелі, то ще схотів і попросту з нею привітатись, да й каже:
– Позвольте з вами привітатись, добродійко?
А вона каже:
– Да як же зволите, добродію!
Да й поціловались любенько.
Тоді Череваниха ще обнесла гостей.
Черевань випив на радощах повний кубок, бризнув під стелю да й каже:
– Щоб наші діти отак вибрикували!
А Череваниха почала вести за чаркою розмову:
– Так отеє, – каже, – ви на прощу, панотче? Святе діло!.. От, моя дружино, – обернулась до чоловіка, – от як добрі люде роблять: аж із самої Паволочі ідуть молитись Богу. А ми живемо ось під самим Києвом, да ще не були сю весну й одного разу у святих угодників. Аж сором! Да вже ж як собі хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений.[41] Причеплюсь за пана Шрама, да куди він, туди й я.
– От божевільне жіноцтво! – каже Черевань. – Куди він, туди й я!.. А як же пан Шрам махне за Дніпро?
– То що ж? Я б не махнула? Доки сидіти нам у сьому воронячому гнізді? Ось уже которий раз переказує мій брат, щоб приїхала до його в гості! І чому б не поїхати?
– Да, їй-богу, Меласю, – каже Черевань, – я рад би душею, коли б мене хто взяв та й переніс до твого бгата, під Ніжень. Кажуть, і живе добре – таки зовсім по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем.
– Отеє буцімби за достаток його князем зовуть! – перебила Череваниха. – У його жінка – княгиня з Волині, ляшка. Як руйновали наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем.
– Князь Гвинтовка![42] – зареготавши, каже Черевань. – То були Вишневецькії да Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки… Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії княгині! Поїхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко! Гуторять попиваючи, аж ось – двері рип! І – так, як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.
– От моя й краля! – каже Черевань, беручи її за руку:
А що, бгате? Чи нічим же похвалитись на старість Череваневі?
Нічого не сказав Шрам, тілько дививсь на Лесю.
А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!
– Ну лиш, доню, – каже Черевань, – піднеси нам по кубку, як там кажуть, із білих ручок.
Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті – усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.
Випив старий Шрам із білих рук од Череванівни да й каже Череваневі:
– Ну, брат Михайло, тепер і я скажу, що є тобі чим на старість похвалитись.
А Черевань тілько сміється.
– А що ж, приятелю? – каже Шрам далі. – Хоть би мені годилось би про одного вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати – чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра?