Не вельми почесна робота – писати на рівні туалетного плінтуса, але «памфлетоністам» діватися нікуди – треба відробляти отримані аванси, видані за очорнення національних героїв України, які боролися – і борються – за незалежність своєї Батьківщини.
Не відстають від таких «памфлетоністів» і «святі отці» Руської православної церкви (звичайно ж, Московського патріархату).
Двоє століть – ба навіть більше – щороку, в першу неділю Великоднього посту в усіх церквах Російської імперії з амвона проклинали, проклинали й проклинали Івана Мазепу, проголошуючи йому анафему. Та й після того як російське самодержавство почило в бозі, в радянський період це ім’я якщо й згадували, то лише з образливо-лайливими епітетами, тож образ гетьмана змальовувався виключно лише чорними фарбами. Та й факти його життя підбиралися і подавалися здебільшого тенденційно перекрученими, у невигідному світлі.
Але коли в незалежній Україні почали передруковувати книги, статті та інші публікації про Івана Мазепу істинного (вони вільно виходили за кордоном, де їх не могла заборонити всемогутня тоді радянська цензура), то що за незвичайна особистість українського гетьмана нарешті постала й перед нами, українцями!
І виявилося, що це ніякий не «зрадник», а незвичайна, унікальна людина. Наполеглива в своєму стремлінні вибороти Україні волю. І ще в особі Івана Мазепи переплелися романтичні пригоди, драматизм долі, трагізм епохи. І – любов. Та любов, що, за словами українського поета, приходить лише раз на тисячу літ.
А якої думки про Івана Мазепу був славетний отаман Запорозької Січі Іван Сірко?
Іван Мазепа, у часи Сірка ще молодий і, як казали, голінний (бравий, завзятий, охочий до чого-небудь, можливо, й до авантюр, як тлумачиться це симпатичне слівце), десь починаючи з 1669 року, був на службі в гетьмана П. Дорошенка.
У чині генерального осавула числився дорадником, порученцем і навіть приятелем гетьмана, який з будь-ким не водився. Як такий, що «гарно тямив балакати» (риторику ж бо вивчав), часто виконував важливі міжнародні (десять мов знав!) та дипломатичні доручення. Був – і не раз – посередником у переговорах з турецьким султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем.
Якось під час однієї з таких поїздок до Криму (звідти він мав вирушити ще й до Туреччини), коли гетьманського посланця супроводжував турецький загін – Мазепа з татарами потрапив у засідку на якомусь там шляху. Турків козаки ще в сутичці нападу порубали, а Дорошенкового посланця схопили – та він і спротиву не чинив, свої ж бо козаки.
Але козаки, не довго думаючи-гадаючи, засудили його до смерті – за те, що «лишався з басурманами». (Дипломатичний ранг Мазепи їм абсолютно нічого не говорив, та вони й слухати нічого не хотіли: з татарами злигався – смерть йому! Амба!)
Мазепа попросив слова перед стратою – його збиралися повісити на якійсь там гілляці.
– Гм, – гмикнули козаки, – хай говорить, послухаємо, чи він хоч уміє язиком орудувати.
Мазепа й заговорив…
Кошовий отаман Сірко був вражений мудрою красномовністю полоняника, подумав, вуса покрутив і, зрештою, присуд виніс:
– Не вбивайте його. Може, колись він стане в пригоді Батьківщині.
Кошовий як у воду дивився.
А ловелас… Козацький донжуан…
Гм… Мазепа був і таким, з пісні, як кажуть, слова не викинеш – козацьким донжуаном, як його в Європі охрестили.
Що ж, і жінок, братове, треба любити, бо як же чоловікові без них, га? Як і без любові (тут мимовільно і ловеласом будеш, і донжуаном). А все інше починається потім, після любові. Чи разом з нею. А любов нам дарують – відкриття, правда, небозна-яке – тільки жінки.
Правий був і Олександр Сергійович Пушкін, коли писав про любов Мазепи.
Хоча… В одного з авторів, який писав по гетьмана, прохопився насамкінець гіркий абзац:
«Шкода тільки, що через справжнє кохання, в якому нічого легковажного не було, згодом зробили з національного героя України такого собі ласого до дівчат стариганя».
Не відаю, як щодо інших, а я особисто спочатку пізнав Мазепу – за історичними джерелами, звісно, – лише як гетьмана, політика, державотворця, який хотів створити незалежну Україну, а ось як людину, якій ніщо людське не було чужим, я Мазепу спізнав, лише дізнавшись про його любов до Мотрі Кочубеївни. І він мені став близькішим і зрозумілішим, щоб не сказати, живим.
У 1818 році знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа». Вона неодноразово перевидавалася різними європейськими мовами.
Ще б пак!
Поема так поетично-яскраво й романтично подала «любовну трагедію» українського гетьмана, що всі були в захопленні. Вона стала поштовхом до написання поем, присвячених гетьману, іншими поетами, серед найвідоміших – «Мазепа» Віктора Гюґо (1829), «Полтава» Олександра Пушкіна (1829), «Мазепа» Юліуша Словацького (1839). Романтичний сюжет надихнув до написання симфонічних опер під однойменною назвою «Мазепа» геніальних композиторів Ференца Ліста та Петра Чайковського.
У Джорджа Байрона Мазепа, підсумовуючи своє життя і «подвиги» на любовній ниві, трохи з сумом зізнається на прощання:
І трудно збагнути, чого було більше в справжній його любові: мук чи втіх?
Але одне ясно-ясненько: Мазепа кохав і коханим був…
А щодо мук і втіх, то вони будуть – якщо любов справжня…
Частина перша
І такої чарівної ночі забевкав у Батурині дзвін…
Як я чув… гетьман Мазепа, поза іншими своїми чеснотами, приваблює легко до себе своїм чаром жінок, як хоче.
Із донесення французького посла месьє Бонака.
Не поможуть і чари, як хто кому не до пари!
Із кредо пані Кочубеїхи, що його вона затято дотримувалася в історії, про яку й піде мова у цій повісті.
Однієї чудової, просто-таки чарівної травневої ночі, коли так і хотілося захоплено процитувати Миколу Васильовича Гоголя, – пам’ятаєте: «Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Пригляньтесь до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлося…» Ну і так далі, і так далі; так ось, такої чарівної травневої ночі… Ні, чорт забирай, це була саме та ніч, про яку пізніше, через сто з лишком років, зачаровано писатиме Михайло Петрович Старицький:
Чи Олександра Сергійовича Пушкіна хутчій процитувати класичні рядки:
І так далі… (Любителі української – незвичайної! – ночі можуть самі прочитати поему Пушкіна «Полтава», про яку в нас ще буде мова.)
А щодо згаданих у Пушкіна тополь, то… Ні, ні, це просто необхідно вам розповісти, бодай і у вигляді вставної новели. Так ось… В Україні росте одинадцять видів тополь. Наприклад, тополя тремтяча, або осика, тополя чорна, або осокір, тополя біла, тополя пірамідальна, тополя дельтолиста, або канадська, тополя бальзамічна, тополя сірувата – гібрид білої і тремтячої…
Уявити Україну без тополі аж ніяк не можна. Це міфічний образ-тотем давніх слов’ян, а з ХIV століття – українців, персонаж фольклору, символ сумної дівчини.
Наприкінці весни в Україні неодмінно влаштовувалося пишне свято Тополі. У селі обирали найвродливішу струнку дівчиноньку, якій зв’язували над головою руки. Потім їх прикрашали різнобарвними стрічками, хустками, намистом тощо. Дівчину водили селом, полем, лугом, співаючи ритуальних пісень:
Тополя вважалася сакральним, священним деревом, і рубали її лише для жертовних вогнищ. В українському фольклорі це символ засмученої безталанної дівчини. Висаджувалися тополі здебільшого на узбіччях доріг, біля господи, тож українську хату, як і село, без неї не уявити. В поемі Т. Шевченка «Тополя» – персоніфікований образ тополі-дівчини, яка так і не дочекалася коханого.
Андрій Малишко переосмислив народнопоетичні символи тополі. В його поезії вона уособлює рідну землю, її багатостраждальну історію