.
Так ось такої чарівної травневої ночі числа десь так двадцять п’ятого, року 1704-го, коли в Батурині квітли вишні, неймовірно тьохкали-лящали соловейки й тріщали перелази (чи козаки до дівчат через ті перелази стрибали, чи навпаки, дівчата до козаків – хто їх розбере), близько півночі, як у небі над Батурином піднявся і золотим сяйвом спалахнув місяць уповні, отоді зненацька над Батурином тривожно, як на сполох – так воно, вочевидь, і було, – раптом бевкнув дзвін.
Властиво, не бевкнув, а хтось на дзвіниці вдарив у набат: бим-бим-бим!..
Але народ, зачувши дзвін генерального судді, сипонув на вулиці, вертячись та озираючись навсібіч: де біда? Де лихо?
Чого він бевкає, як несамовитий? Чого народ баламутить?!
А ніч яка була, яка ніч! Так і хотілося ще і ще цитувати славетного сорочинця: «Божественна ніч! Чарівлива ніч!.. А вгорі все дише, все чудове, все урочисте.
А на душі і безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйками виникають у її глибині.
Божественна ніч! Чарівлива ніч!.. Пісні заспівують скрізь тихо. Благочестиві люди вже сплять…»
Але в Батурині такої ночі вже не спали – ні благочестиві, ні які інші люди. І підняв їх набат із дзвіниці домашньої церковки пана генерального судді Кочубея. Церковний дзвін – приналежність деяких релігійних культів: християнства, синтоїзму (синто японською – шлях богів) та інших. Використовують у православних і католицьких релігіях головно для ритуального оповіщення вірян про церковні служби. (Яка служба опівночі?) А звичай дзвонити у дзвони зародився ще в древніх культах – шум-гам та гучне бевкання вважалися магічними, що відлякують нечисту силу, злих духів, чортів та іншу нечисть. Але яка нечисть напала на садибу пана генерального судді, що її доводиться відганяти дзвонами?
А набат не вгавав. То, може, правий був той самий Гоголь: мордуються люди. А чого? З якої лихої причини?
Якесь птаство, що за звичкою влаштувалося під крівлею дзвіниці тихо-мирно переночувати, як то траплялося раніше не раз, цього разу змушене було фуркнути навсібіч. А глухий дзвонар Микита Голуб (того й глухий, що все життя своє бевкає у дзвін), вже не чуючи дзвону, калатав і калатав: чи на пожежу, чи на яку біду, не інакше, як чортів розганяючи, що тієї ночі напали на обійстя пана генерального судді, чи православний люд згукуючи, чи, зрештою, застерігав мешканців про напад на місто кочових людоловів, як то в тих краях раніше траплялося не раз…
Бовкання неслося з боку урочища Чорна Річка (це за межами міської фортеці), де в ті часи знаходився (та він і нині там, правда, вже дещо переобладнаний) мурований будинок – резиденція генерального судді. Там на першому поверсі містилися тоді судові приміщення, а в двокамерному підвалі була в’язниця, звана ще хурдигою.
У 1700 році будинок із 130 десятинами землі став власністю пана генерального судді Василя Кочубея.
Поблизу тієї кам’яниці в садибі Кочубея, крім численних дворових та господарських будівель, посеред чималого парку із старими деревами – коли по весні вкривалися буйноквіттям розкішні липи – а старі липи квітли щовесни мовби востаннє, – рої бджіл вилися над ними, і тоді все навколо пахло медом (який-небудь дотепник нюхнувши тих пахощів, бувало, вверне: пахнуть, мовляв, медом, як і речі пана генерального судді), і де був чималий став, створений на перегаченій Чорній річці (того й Чорна, що вода в ній така; буцімто в тому урочищі колись розбійники чатували на мандрівників – людей убивали, а в річці, в її ковбанях добро награбоване ховали – от вода й почорніла, і люди стали річку Чорною звати), але, попри колір, вода в річці місячної ночі відливала сріблом – може, навіть чорненим, і де-де на плесі чувся плескіт – вистрибували чималі коропи, що їх пан генеральний суддя так любив, звичайно ж, смажених; так ось неподалік панського будинку стояла Введенська дерев’яна церква – мідний хрест на її бані золотом відбивався у воді ставка, тож такої чарівної ночі, коли безгучно літали кажани й сюрчали-тюрлюкали коники, із дзвіниці домашньої церковки пана генерального судді, раптом опівночі, як Батурин вже влігся і заходився дивитися перші сни, такі ж золоті, як і місяць над містом, на сполох тривожно забевкав набатом чималий і досить таки лункий дзвін (язикатий, казали про нього батуринці), що його городяни відразу ж розпізнавали серед інших дзвонів.
Якусь мить у вухах батуринців ще відлунював набат, а тоді – теж раптово – почувся несамовитий жіночий крик. Чи – вереск. Високий, пронизливий, неприємний, що роздирав і вуха, і душу.
Якась нещасна кричала й побивалася. І спершу невтямки було збагнути її верескотню – яке ж лихо з нею лучилося? А тоді до батуринців дійшло: нестямно кричала-волала пані Кочубеїха, жінка взагалі ніби ж статечна, поважна, як матрона. То яке лихо прийшло до пана генерального судді, що жона його Любов Федорівна так побивається серед ночі? Та Любов Федорівна, яку пан генеральний суддя дуже кохав, у всьому їй потурав і навіть сам слухався її. «Це ти в себе, у суді генеральний старшина, а вдома під моєю орудою, ти – козачок!..» – так частенько пані Кочубеїха повчала пана Кочубея. І що таке з нею нагальне лучилося, що пані так репетує опівночі, і репетує чи не на все місто. Це тільки вона, пані Кочубеїха, могла веліти серед ночі – накипіло в жінки чи що? – вдарити в набат, а тепер, після своєрідного музикального вступу, дала волю своїм почуттям і заодно й голосовим зв’язкам.
Біля садиби пана генерального судді у світлі місяця уповні вже зібравшись – ба збігшись, як на пожежу! – тупцювалося чимало батуринців.
Любов Федорівна, погрожуючи комусь угорі, аж у районі місяця, стисненими кулаками (пристойні в жінки кулаки, як у доброго дядька), кричала, як кажуть, від душі:
– Люди-и-и!!! Православні!!! Та що ж це коїться?! Бідство несусвітнє! Дщерь мою вночі похитив, – о, Господи, спаси й помилуй милостивий!
Хто «похитив»? Яку «дщерь»?
– А той, що при владі. Думає, як з булавою, дак йому вже й море по коліна. Дівиць уже може похитить. Але є і над ним цар – у самому Петербурзі. От він йому покаже, як дівоньок невинних серед ночі красти!
Батуринці все ще не могли збагнути. Яку дівицю?
Тож тілько в пісні співається, що якусь там Галю, Галю-роззяву викрали оті самі… Пригадуєте:
Дівчині, може, клопіт, а вони ще й виспівують:
Га? Ви чули про таке? Щоби в козаків-гультяїв та було лучче, як в рідної мами! Галя й повірила – дурне дівчисько, «покозакувати» їй, бачте, закортіло. А чим скінчилося? Гемонські та анахтемські козаки-гультяї повезли викрадену дівчину темними лісами, а тоді, нічого кращого не придумавши, «прив’язали Галю до сосни косами…» Назбирали хмизу й підпалили сосну. От гемонські іроди!
Сосна палає, а Галя, певно, поумнівши, кричить-промовляє:
Та ще темненької ночі гулять не пускає… І правильно. Нічого з козаками темними ночами і лісами темними колобродить.
А більше дівчат мовби й не викрадали. Може, деінде, але не в Батурині. То чого ж пані Кочубеїха репетує, що хтось «похитив» її дщерь? Хай краще вдома тримає та гуляти до козаків не пускає оту дщерь, тоді й бевкати серед ночі у дзвін відпаде потреба.
Хтось, занепокоєний раптовим бовканням дзвону, бабу згадав… Оту, що якось до Батурина приперлася, ніким не кликана, не звана. Та й почала лякати люд православний, біду віщувати, лихо накликати:
– Спасайтеся, люди, бо лихо вам буде. Гряде до вас, вже в дорозі воно. Живе серед вас чоловік, котрий потай темної ночі пустить у дім ваш гада, і гад той вас усіх пожере, а дім ваш спопелить і в руїну його перетворить… Стережіться того лиходія! Він живе серед вас, чоловік той зовні, а в середині – диявол. Не дайте йому вас погубити!
Було й таке.
Не інакше, як лиха година занесла до Батурина ту бабу – навіщувала три короби жахів. Баба та… У батуринців тоді й волосся сторч на голові стало. А вона й щезла, баба та…