Стали батуринці гадати – хто ж вона така? З часом і забули. Дарма. Не інакше як відьма. Буцімто з Конотопа [4], бо там осідок відьомський та чаклунський.
А відьми, щоб ви знали – чаклунки, чародійки, чарівниці, обавниці, босоркині-потворниці – бувають родимі і вчені. Останні найбільше шкодять, бо свої знання набувають від старих чарівниць. Або й від самого чорта. Кому лихо піднесуть, а кого й застережуть від лиха. От і відьма, що в Батурин заникнула, зело вчена була. Правда, її роздивитися гаразд не встигли. Та і як її, лиху чарівницю, яка іноді й доброю буває, роздивишся, як вона на позір ні баба, ні дівка, ні жінка. А таке щось… Хоча може бути і бабою, і дівкою, і жінкою водночас. Як це їй удається? А дідько те знає! Відьми – вони на все здатні і все тямлять. Може бути така босоркиня і кралечкою, і потворою, може людиною бути, а може прибрати вигляд якоїсь тварі чи й речі із хатнього вжитку… А виявити відьму можна лише підсмажуючи молоко на сковороді. Чи поклавши на поріг розжарену підкову. Або й відварити у воді шматок сирого полотна з дев’ятьма застромленими шпильками… А найпростіше відьму так можна викрити. Спіймати її, до ніг каменюку важенну прив’язати та у воду її на глибоке й кинути… Втопиться, значить не винна, а випливе – вона, бісівка! Відьма клята… Але тоді, як вона, чортівка, з’явилася в Батурині, люди не встигли так зробити. А була вона ні баба, ні дівка, ні жінка… І краля, і потвора водночас… Та й почала пасталакати і своїм просторікуванням люд хрещений страхати. Про того чоловіка, який серед батуринців живе, та якось комусь дім відчинить і гада до нього впустить, а гад той усіх у домі тім пожере, дім спопелить і на руїну його перетворить… І всі-всі загинуть – і малі, і старі…
– Який чоловік? – встигли її запитати, а вона:
– От як гада у вашу хату впустить, так і взнаєте, який… Лихий та поганий, хоч і людської породи, а гірше біса…
Навіщувала таке, напророчила сім кіп лиха і зникла. Як зникла? А дідько його відає як… Відьми, щоби ви знали, можуть і невидимими ставати. А ще вони можуть ходити крізь стіну та воду, крізь дерево і в землю провалюватись, і в небо злетіти… А можуть на очах у якусь кішку перевтілитись – няв-няв, і щезла. А ще й туману можуть напускати… Або комусь на плечі – дядькові чи жінці – стриб! Перетворять такого й таку на коняку, коняка заірже і помчить геть з відьмою на собі… Ось так і в Батурині сталося. Настрахала бідний люд і зникла. Наче в повітрі, анахтема, розчинилася.
А в Батурині тієї ночі дак і не спали. Та і як ти заснеш, як вона лихо наврочила…
І зникла, як її й не було, дідько б її забрав!
Отаке якось у Батурині зчинилося, всі довго про ту відьму та її віщування згадували… А може, відьми – це вже потім засумнівалися, – не було, а все те… Все те чутки-плітки, пасталакання чиєсь?…
Але як забевкав тієї ночі знагла дзвін, переполошилися: а раптом то пророкування відьми з Конотопа збувається, га? Заходилися так і сяк гадати – чого це серед ночі, як на пожежу, на біду яку, дзвін забевкав? А раптом той чоловік лихий до когось уже гада впускає?
Гадали, гадали, а коли вже до Кочубеїв збіглися – розібралися, чого це дзвін бевкає. Виявляється, пан гетьман Мазепа, ловелас ще той, викрав серед ночі доньку Василя та Люби Кочубеїв, юну Мотроньку – дівча ще, як курча. А він, як той шуліка – налетів, схопив… Де таке чувано, де таке бачено! Калавур та й годі! А ще гетьман!
От пані Кочубеїха і веліла панові Кочубею, не чекаючи ранку – а раптом тоді вже пізно буде, пан гетьман встигне «пошкодити дщерь», – вдарити у дзвін у домашній церкві «на ґвалт», щоби всякий дізнався про їхнє «бідство».
Чарівник він лихий, Мазепа! Змій-спокусник!!!
Любов Федорівна, щораз сапаючи побільше повітря в легені – а воно в Батурині цілюще, – кричала й кричала про своє «бідство», ґвалтуючи народ, а на несміливе зауваження пана Кочубея: «Тихіше, рибонько, ще люди почують!» – відповідала: «А я й ґвалт для того зчиняю, щоби люди, хрещені та молитовні, чули, як пан гетьман свавільничає, здурівши на старості своїх літ! Та чужих дівиць викрадає серед ночі!..»
Батуринці були вкрай розгублені й добряче спантеличені. Одні не вірили, що таке можливе у світі білому, аби гетьман, сам гетьман, викрав серед ночі «дщерь» генерального судді, інші вже кляли пана гетьмана на чім світ стоїть! Та він же… Гетьман! А пан Кочубей – генеральний суддя. Разом з генеральним бунчужним, генеральним обозним, генеральним осавулом, генеральним писарем, генеральним хорунжим, належачи до генеральної старшини, входить до козацького уряду; після гетьмана він – ого-го який чин! Та де це чувано, де це бачено, щоб у такої особи вночі пан гетьман викрав доньку?
Інші вірили. Бо він, як той, як його… Ага, згадав: як зміулан – демон змієвидний. Є, є і така потвора у світі нечисті, порядних та святих там не буває. Зміулан він, справжній зміулан! Любить побратися з жінкою, бо любов їй, нещасній, навіє, наврочить їй, чарами своїми злими зачарує, та ще засліпить її багатством, що приносить його зі скарбів, схованих у землі. Дурепа й повірить його клятвам любові – а він перед нею хіба ж таким бравим молодиком вигулькне, Іваном, котрий царевич, намалюється – а чи ж багато жінкам треба?! От і кинеться в обійми такому, од якого й очей не відведеш. Бідолашна й повірить, що він князь, і почне жити з тим писаним красенем, не підозрюючи, хто він насправді, чортяка той, що зміуланом зветься. А що потім? Від такого шлюбу й народжуються істоти зміїної породи, а тому гаддю не було й немає переводу. Бо ж ми, жінки, віримо, любимо, коли нам туману напускають…
І Любов Федорівну, що все ще невтомне репетує, можна зрозуміти – як матір викраденої дщері. Хай репетує, хай верещить. До кого ж їй за поміччю та рятунком звертатися, як не до люду хрещеного та молитовного. Європейських всяких організацій з прав людини тоді ще не було. Як і Верховного суду. Хоча… Батько викраденої дщері – сам суд. Генеральний до того ж. А бач… Проти свавілля гетьмана (а вони ж з гетьманом мовби друзями були) і він не може чинити спротив – суду, навіть генеральному, гетьман не підлягає.
У Церкві святій треба порятунку шукати, до єпископа кланятись, до святих отців. Бо де це чуване, де це бачене, щоби хрещений батько та з хрещеницею своєю шури-мури крутив, любощі гріховні розводив.
А після єпископа – хай хутчій забороняє Мазепі на хрещениці своїй женитися, хай сувору єпитимію на нього накладає – до царя в Москву супліку таємну послати. Мазепа хоч і гетьман, але, слава богу, не самостійний, цар над ним, як той Кощій Безсмертний нависає. Він його й закличе до порядку. Та ще такий, як Петро, гарячий та дурний! А вона вже з Мотрею, з блудницею та гетьманською наложницею сама зволодає. Хай і не думає, хай не сподівається дівка в постіль до гетьмана перебратися. Ич, чого забагла, гріховодниця молода. Гетьмана їй подавай. А в монастир ти не хочеш, га? Як будеш супротивиться, аж загуркочеш у монастир і будеш там у любові до Бога клястися та гріхи свої спокутувати. Там ігуменша тебе приборкає, лошиця, яка розгулялася на луках! Хвицяє, брикається та іржить: до гетьмана хочу! Буде тобі гетьман! Ой буде! Чуєш, як дзвін бевкає?… О, а чого це він вмовк, чого це йому заціпило? Василю, чуєш, Василю, – побігла до чоловіка, сонного його стягла з постелі: ану вели, щоби знову у дзвін бевкали… Та протри свої баньки. Як дзвін ще трохи помовчить, то я тобі так побевкаю, та-ак…
Знову після короткого перепочинку забевкав дзвін.
Та ледве він по якомусь часі, певно, стомившись, – не дзвін, а дзвонар, старий і глухий Микита Голуб, – урвав своє бовкання, як знову заголосила – от же невтомна! – пані генерального судді жона:
– Украв!.. Мазепа чортів! Доньку нашу Мотрю, дщерь нашу незайману. Побігла вона до нього, старого ловеласа, серед ночі. Бодай і місячної, але ж ночі!..