Якби Д. мав хворе серце, воно розірвалося б від люті, але серце Д. працювало на кілька кінських сил; за хвилину воно розтасувало кров по належних місцях, і Д. почув лише голод.
– Чорт з вами, – сказав він, намацавши в кишені кілька дрібних монет, увесь свій капітал. – Нехай хтось з вас піде купить мені кілька булочок.
– Пане, ми не вміємо купувати.
– Якщо ви належите мені, то мусите, я голодний, швидко!
– Пане, ви можете нас убити, але ми не вміємо купувати, ми вміємо лише носити валізи.
Після цього Д. вже нічого не казав.
Завулок був такий вузький, аж давно, як він ще існував у такому великому місті. Будови стояли мертві, хоч угорі з одного будинка до другого висіла мокра білизна. Крім крапель, що інколи падали на брук, ніщо не нагадувало про людське існування. Д. сів на один з кам’яних порогів і заснув, притулившись до чиїхось две- рей, що за своїм виглядом ще ніколи не відчинялися.
Д. струсонуло, кинуло набік, вдарило по барабанних перетинках, і він прокинувся. Навколо, скільки сягало око, з старих, найновіших, малих і великих авт горлали шофери; деякі навіть познімали стерна і билися ними. Сам Д. сидів у авті, яким правив обтічної форми шофер. Позаду нього з ентузіазмом посміхалися носії.
– Що тут діється?
– Ці шофери нещасні, їм не пощастило посадити вас у свою машину.
– Я не маю грошей! – вигукнув Д. – Ви помиляєтесь, думаючи, що мої валізи чогось варті!
– Вам не подобається швидкість, – простогнав шофер і дав повний газ.
Авто завило і, оминаючи туші інших авт, на одному колесі повернуло за ріг.