стояв на
ослінці програвач і де крутилася платівка з чудовою моцартівською музикою, легкою і
ясною,
як найпрекрасніший ранок, у якому є тільки краса і нічого потворного.
Кілька слів про Юрка. Коли розповів я йому про свої сни, він раптом почервонів. Це була виняткова річ, щоб Юрко почервонів, і я відразу зметикував, чому.
–
Що, Юрчику, – спитав лагідно, а трохи і єхидно, – і до тебе приходить?
–
Іди
к
чорту! – мовив Юрко.
–
Та це просто цікаво, – проказав, а власне вигукнув я, мов півник. – Розкажи!
Розповів не відразу. Посидів набурмосений, а тоді признався. Але приходить вона в його сни інакше, сказав. Приходить у його сни, сказав, гріховно. І простіше. Тобто кидається до нього в ліжко, і вони починають таке вичворяти – не розкажеш. Але він ніколи з нею не кінчає, бо в певний момент вона розчиняється в руках, як димова, і зникає.
–
Це так дивно, – завершив Юрко, і вже не був червоний, а радше блідий.
Тоді я відчув у себе інтерес слідчого.
–
Але реальну ти її вдень бачиш?
–
Звичайно, – сказав Юрко. – Лазить без кінця перед моїми вікнами.
–
І дивиться у твій бік?
–
Ну да, –
мовив Юрко. – Ще й як!
–
А в Геннадія і Олега так само? – спитав я.
–
Це мені невідомо.
–
Нічого не казали?
Юрко смикнув плечима.
–
Я їм теж нічого не казав.
Я вже говорив, що в нас прийнято оповідати один одному любасні історії і сни, саме такі розмови нас найбільше і єднали. За цей час, відколи все почалося, ми разом не сходилися, але поодинці здибувалися, входили в балачки, але про
горбунку
Зою і в мене з ними розмови не виникало.
–
Це все дуже цікаво! – наголосив я. – Нам треба зустрітися…
І ми зустрілися. Геннадій висловився, як завжди, просто й лапідарно:
–
Да,
вона відьма! Ма’ать, і хвостяра є. І вопще вона вночі літа.
–
Як так літа? – спитали ми з Юрком в один голос.
–
Ну, так, як усі відьми. Через комина, на вінику.
–
Може, на мітлі? – поправив я.
–
Не, на вінику, – сказав Геннадій і заіржав по-конячому. Ми розсміялися також, за винятком Олега, той залишався серйозний і відсторонений.
–
А до тебе в сни вона приходить? – спитав я Геннадія.
–
Конєшно, – мовив Геннадій. – І я її
трахаю.
–
Ну, а в тебе? – спитав я Олега.
Той спокійно витяг пачку сигарет, взяв одну, всунув до рота і чиркнув сірником. Випустив хмарку диму і забажав, щоб його обличчя стало холодне й непроникне.
–
Я не
такой
ізвращенєц, как ви, – сказав зарозуміло. –
Ущербность
міня не восхіщаєт.
Отже, Олег брехав. Даю голову на відсіч, що й до нього приходила уві сні
горбунка
Зоя – це було написано на його роблено холодному й непроникному лиці.
–
А під твоїми вікнами вона ходить? – спитав я тоном слідчого.
–
Канєшно, – сказав Олег. –
Но
чіхать я на нійо хотєл! І вопще, што ето ь нас за дурацкій
разговор?
Але розмова в нас не була «дурацька». Випадало, що ми всі якось дивно потрапили на гачки
горбунки
Зої, усіх вона знепокоїла, і всі ми борсались у якійсь сітці, сплетеній із обридження та захоплення.
–
Та шо там казать, – як завжди просто підсумував Геннадій. – Чарує, зараза!
–
Що значить чарує? – наївно спитав Юрко.
–
Ну, це коли не хочеш, а тягне, – сказав Геннадій і заіржав.
ІІ
Сходин, ігор у шахи та карти, балачок було замало, щоб підтримувати нашу компанію, були ми народ різноякий, тож часом влаштовували гулянки, інколи офіційно, коли святкували чийсь день народження – тоді збирались у винуватця події, а часом виїжджали з магнітофоном, дівчатами і пляшками на
природу,
використовуючи
для
цього Геннадієву вантажівку, але й тут була незручність: за кермом Геннадій пити боявся, щоб не потрапити, як він казав, «у тюрму», а коли хтось п’є, а хтось ні, то й веселощів добрих не буває. Зрештою, ми жили на околиці, притиснутій до річки, досить перебрести її чи пострибати греблею біля колишньої водокачки, і ми опинялися на безлюдді, а видряпавшись на гору, в полі, можна було знайти захищене місце і віддатися вільно гульні. Але й тут була своя незручність,
бо
дівчат було троє, а нас – четверо. Без дівчини ніби залишився Юрко, до речі, найскромніший серед нас і єдиний досі незайманець, бо всі інші з компанії вже пройшли це перше коло пекла, як висловлювавсь я, а з дівчат утримувала цноту тільки Оксана;
Марта
з Лєною цей бородатий закон давно порушили. Юрко, правда, часом з котроюсь із них гуляв – це ми влаштовували, щоб не відчував себе обділеним і відокремленим од компанії, але не взяв навіть Марти, через яку всі ми троє перейшли, бо вона з того проблем не робила. Лєна ж найбільше тяглася до Олега і, здається, його бажала скрутити, тобто з «лінивої любові» переключити на чинну, активну, через що йому тільки й віддалася, але Олег так просто не здавався, заявляючи з холодною непроникністю:
–
А для чіво мене нада одна, када можна папробовать
много. Молодость
нада прожить.
Отже, ми вирішили організувати гулянку, а коли зійшлися з дівчатами, щоб обговорити це,
Марта
сказала:
–
А що, коли візьмемо з собою
горбунку
Зою? Вона хоче в нашу компанію. Юрка, ти согласний?
–
А чому я? – обурився Юрко.
–
Ну, сам знаїш, нас трох, а вас чотирох, – сказала, не моргнувши
Марта.
Пропозиція нас заскочила. Виявляється,
горбунка
Зоя вже знала про нашу компанію, познайомилася з усіма трьома дівчатами, і через них почала до нас втиратися; принаймні дівчата наші в один голос сказали, що вона непогана і що вони її в компанію взяти згодні. Чому вони стали такі однодушні, зрозуміло: кожна вже серед нас намітила собі партнера, як саме, я вже сказав, отже, перекидатися від одного до другого, як це було в нас прийнято, вже не так і хотіли.
–
Я – за! – сказав Геннадій Коняка і заіржав. – Не женитися ж тобі, Юрка, з нею?
–
Мне ето до лампочки, – озвався Олег. – Как хотітє!
Отже, він погоджувався також. Я ж відчув глухе хвилювання,
якого до ладу не збагнув, бо чого мені хвилюватися, коли і дівчина в мене для гулянки є – Оксана, та й Юркові
горбунка
призначалася, принаймні цього разу. Але я знав закони нашого товариства: ми хоча й кріпилися біля котроїсь дівчини, але для різноманітності дівчатами не раз мінялися, принаймні я перекидався залюбки від Оксани до Марти, і то з резону простого –
Марта
була доступна, а з Леною, як казав, лишень раз пофлір- тував – без погодженості. Отже, згодом мав би ввійти у якісь стосунки із горбункою Зоєю, ах, це було якось… небезпечно чи що? У глибині душі вже зараз я сумнівався, що з Зоєю можлива «лінива любов» – надто вона всіх нас переколошматила. А ще я подумав, що Зоя, можливо, провівши перший акт чарування, як висловився Геннадій, і, по-моєму, небезпідставно, переходила до акту другого, тобто вправно знайшла через наших дівчат лазівку до компанії і настійливо хоче до неї втиснутися – чого ж вона відтак хоче? Саме ця її, як на мене, цілеспрямована настирливість і насторожувала найбільше.
–
То що ти? – спитала
Марта.
–
Хай Юрко вирішує, – ухильно відповів я, намагаючись через невеличку хитрість врятуватися. – Для нього ж вона призначається.
–
А я не хочу! – мовив гостро Юрко, все ще червоний як иіон. – Хай мені буде Оксана, а Зоя – йому!
І він ткнув у мене пальцем, як ножем.
–
А ти мене спитав, чи я хочу? – обурилася раптом Оксана, чим здивувала мене, і я подумав: чи не хоче і вона перейти зі мною від «лінивого кохання» до активного?..
–
А хіба ні? – здивувався Юрко; раніше Оксана з'ним залюбки гуляла, і, по-моєму, знаходила більше спільної мови, як зі мною.
–
Ні! – різко відповіла Оксана.
Юрко неймовірно знітився, аж очі опустив. І я збагнув: треба втрутитися, інакше ми розсваримося. Загалом, моє становище в компанії особливе, я був неоголошеним лідером, і це всі мовчки визнавали. Тому я заплескав у долоні, обірвав розмови і сказав:
–
Стоп! Стоп! Подаю свій голос: я за! А кому вона дістанеться, кинемо жеребка. Хто не згоден?
Усі полегшено зітхнули. Окрім того, цікаво стало: кому ж
горбунка
Зоя дістанеться? Папірці виготовила Лена, бо дівчата, звісно, участі в жеребкуванні не брали.
–
Наша філософія, шановні, – трохи бундючне проголосив я, – фаталізм. Отже, корімося долі, котра знає ліпше, як нас спарувати.