–
Зануда! – прошепотіла Лєна.
–
А що воно таке – що сказав? – спитала
Марта.
–
Фаталізм? – перепитав я. – Ну, те, що підлягає вироку долі.
Оксана, як звичайно, промовчала, однак я помітив, що вона почала хвилюватися. Це знову мене здивувало: а що це з тобою, Оксанко?
Сміливо взяв згорнутого в дудочку папірця.
–
Оксана! – прочитав голосно. Оксана почервоніла, а всі радісно заґелґотали.
–
Тепер Олег, – наказав я. – Твоя черга.
–
Ні, я хочу! – смикнувся Юрко. – Ато розберете дівчат, а мені знову підкинете
горбунку.
–
Тоді за алфавітом, – сказав я. – Моє на «А», то я перший. Геннадій!
Геннадій вибрав Лєну. Та скривилася, але згодилася. Олег вибрав
Марту.
Він зробив вигляд, ніби скривився, але обоє залишилися задоволені, до речі, Олег Марті подобався, хоч за негласним розподілом вона належала таки Геннадієві.
–
Це нечесно! – сказав Юрко. – Перший мав тягти я!
–
Все чесно, Юрку, – мовив я. – Згоджуйся, інакше гулянка відміняється.
–
Гаразд! – згодився Юрко. – Але все одно, це нечесно.
–
Чесно! – гаркнули ми на всі горлянки, аж прибігла з кухні злякана
Юркова
мати: ми ж бо зібралися в нього.
–
Усе гаразд, мамо! – сказав Юрко, і мати причинила двері.
Отже, час гулянки було визначено на суботу, тобто на завтра;
дівчата мали організувати харчі, а ми – випивку, все як звичайно. Незвичайне було інше:
горбунка
Зоя таки зуміла впевнено і без перепон увійти в нашу компанію. Ми розійшлися, а Юрко пішов провести мене.
–
Не журися, Юрику, – сказав я м’яко товаришеві. – Ну, що тратиш?
–
Чому ти проти мене? – спитав гостро Юрко.
–
Та не був я проти тебе, – мовив я. – Це ж виграшки! Що, боїшся її?
–
Не знаю, – тихо сказав Юрко. – Вона не така, як наші дівчата.
–
Що значить – не така?
–
Не знаю! Бачиш, коли признатися відверто, чомусь мені нудно стає від наших гулянок, від отого обміну хлопцями та дівчатами… Ти та Оксана ще нічого, а ті… вони ж нам чужі!..
–
Старий стаєш?
–
Може, й так. А може, й ні! Хочеться чогось серйознішого, а не все хі-хи-ха-ха! Балачки про бабів, оці ігри, розиграші, гадання. Якесь воно несправжнє…
–
А що справжнє, Юрку? – спитав я. – Ми молоді, отже, намагаємося зробити своє життя цікавим. Хіба це зле? Бо що нас чекає далі: робота, родина, діти – одне і те ж щодня, чи ж не нудота? Якесь болото, в яке опускатимешся, поки не ковтне. А тоді – гроб і духовий оркестр, – я замугикав траурного марша. – Не красота?
–
Хто зна, – задумливо сказав Юрко. – А мені здається, що в житті є щось більше і цікавіше.
–
Гадаєш, є?
–
Переконаний, – сказав Юрко. – Я тут познайомився з деякими людьми. І вони дали мені почитати книжки. Але такі книжки, що за них можуть у тюрму запроторити. Хочеш, дам почитати. Тільки це між нами.
–
Це як революціонери? – спитав я. – Ні, Юрку, цього я не хочу і тобі не раджу. По-перше, мене зовсім не вабить тюрма. А по-друге, я переконався, що жодна революція не приносила людству добра, а тільки лихо, кров та руїну. Я хочу жити, Юрку! Дивитися на світ, любити дівчат, тобто робити життя цікавим. А все інше мене не обходить!
–
Гаразд! – зітхнув Юрко. – Може, маєш рацію. Але колись тобі оце ніби цікаве осточортіє. Що тоді?
–
Ну, ні! – засміявся я легковажно. – І тобі раджу його любити. Поки є дівчата, і сонце, і сміх, і веселощі – доти людина щаслива.
Ми озирнулися. По вулиці йшло двоє п’яних. Обійнялися й мимрили якусь пісню.
–
Щасливі ті, що володіють, – сказав Юрко. – Як це ти кажеш латиною?
–
ВеаП розісіеігіиз, – сказав я.
Ми
розсміялися.
ІІІ
Отже, ми зустрілися наступного дня, і горбунка Зоя невимушено ввійшла в наше товариство. Вона була весела і жартівлива, що рідко трапляється серед дівчат, бо сміхотливі та жартівливі – це не одне і те ж. Сміхотливі люблять, щоб смішили їх, самі ж не смішать ніколи, а жартівливі смішать інших.
Ми рушили юрмою, навантажені, як віслюки, їжею, пляшками, магнітофоном, ковдрами, через острів, із великим сміхом перебралися через каміння, часом зіслизуючи в воду й мокнучи, або й обляпуючи зумисне одне одного. Найвправнішою серед нас виявилася Зоя, вона стрибала з каменя на камень, ніби ціле життя цим і займалась, як пташка, і це було дивно, бо ми всі виросли на околиці, і цим камінням і справді все життя стрибали, а вона ж була прийда. Зрештою, наші дівчата зумисне вдавали із себе незграбних і вимагали в нас допомоги – так було веселіше. Отже, я підтримував Оксану, Геннадій – Лєну, Олег – Марту, а Юрко тут і діла не мав,
бо
його пара допомоги не потребувала і в незграбу гратися не бажала.
Потім ми вибралися на гору, знайшли там гарну галявинку, дівчата почали розставляти на ковдрах наїдки і напої, а я з Олегом возилися біля магнітофона, – щось там заїдало. Геннадій лежав, підмостивши під голову руки, заклав до рота травинку і, пожовуючи її, блаженно дививсь у небо, Юрко проходжувався стежкою – якийсь був трохи не в собі.
Зрештою, їжу й напої розставлено, Геннадій розкупорював пляшки, магнітофона налагоджено, й наші молоді шлунки заволали – всі накинулися на напої та їжу, проголошуючи дурноверхі тости, жартували, розповідали анекдоти й реготали. Зоя не відставала, нічим із поміж інших не виділяючись, обличчя її палало і від того здавалося ще чудовішим, я кілька разів зустрівся з нею поглядом і щоразу мене ніби обпікало, тобто відбувалося те саме, що й уві сні, – я на мить ніби дерев’янів, а в голові наморочилося. Здається, це саме відчували інші хлопці, окрім Юрка, який сидів біля Зої, і перезиратися з нею йому було не з руки.
Ми горланили, кричали, дівчата вискітливо сміялися, вискітливо сміялася і Зоя, і тут вона мала ще одну ваду: сміх її був надмірно голосний і трохи неприємний, вискучий. Зрештою, наситили шлунки, якраз настільки, щоб не бути утяженими і щоб не бути п’яними, а тільки підбадьореними. Олег вмикнув магнітофона, і ми кинулися в танець, викручуючись, виламуючись, викаблучуючись кожен перед своєю дамою, але з ними не з’єднуючись – такі були тоді танці. Зоя танцювала розкішно, темпераментно, приблизно десь так, як Клава на дискотеці, і я побачив задоволено, що Юрко перестав киснути – ритм та музика захопили і його, і він крутився довкола
горбунки
Зої чортеням, а вона виразно напирала на нього, наставляючи лоно і груди. Отже, все було гаразд: потім ми знову їли й пили і знову бацали, перемішувалися між собою, а тоді поверталися до своєї пари, і так застали нас сутінки, бо ми вибралися на гулянку, як звичайно, під кінець дня.
По тому я взяв Оксану за руку, і ми пішли геть від компанії, на цей знак і інші розбилися попарно, як було кожному призначено, і розбрелися по кущах.
Ми лягли з Оксаною під осокора в густу траву, власне, отак упали на землю і дивились у небо, яке поступово загасало, але ще було ясне, бо на заході малиново палало, і червонувате світло розливалося небом, запалюючи в ньому хмари. Я відшукав у траві
Оксанину
руку і стис її, дівчина на мій потиск відповіла. Тоді я повернувся на бік і схилився над її й досі розпашілим лицем – ми почали безпристрасно цілуватися, тобто я шукав її вуста, натрапляв на них, але Оксана їх прибирала, але вже після поцілунку.
–
Цілуються тоді, коли люблять! – сказала Оксана, коли відірвалася від поцілунку довшого.
–
Перестань! – сказав я, і моя рука сковзнула їй на груди.
Вона цього разу не боронилася, отож я цілував її, одночасно
пестячи перса. Від того осмілів, і рука моя натрапила їй на лоно, але тут зустрілася з рукою її – це був той випадок, коли Оксана мої домагання рішуче перепиняла. Але був сьогодні вечір особливіший, я відчув, що сьогодні її рука опирається не так рішуче, та й не спиняла вона мене голосом, отож опірна
сила
досить швидко зламалася, і я відчув її оголене стегно. Але там далі все було міцно перекрите купальником.
–
Ти що, в купальнику? – спитав розчаровано я, сідаючи.
–
Ну да,
думала, що купатимемося.
–
Могли б купатися і без купальників, – сказав я.
–
Я так не можу, – серйозно сказала Оксана після паузи. – І взагалі, таке роблять тоді, коли люблять.
–
Але хто сказав, що я тебе не люблю?