– На таке запитання тобі навряд чи хто відповість правильно. Їх дуже багато. І я сумніваюся, що хтось зміг би їх полічити.
– Ну, добре! Будемо вважати, що я тобі повірив. Зрештою, ти й сам можеш бути наглядним прикладом справедливості такого твердження. Хоча, чесно кажучи, у моїй голові це якось не вкладається. Та Бог з ними, з тими світами! Ти краще розкажи про свій власний світ. Про те, як тобі вдається мандрувати різними світами і як ти при цьому примудряєшся повертатися додому. Адже у такій хмарі світів і заблукати недовго…
– Звичайно, що я розповім тобі про це. Але ж для цього й ночі не вистачить. Якщо ти не боїшся запросити представника іншого світу до своєї домівки, то давай рушати. А то, он, на дощ збирається. А ми, факри, дощу не любимо. Надлишок вологи нам і зашкодити може.
На той час вже й сутеніти почало. Та й хмари, які насувалися із заходу, дійсно погрожували пролитись на землю дощем. А додому ще майже десять кілометрів педалі крутити. Тому факрові й не довелось мене довго вмовляти. Швиденько зібравши свої вудки і прив’язавши їх до рами велосипеда, я запропонував зеленому:
– Поїхали, факре! Дорога у нас дійсно не близька.
– А ти не поспішай! Бачу, що ти так і не зрозумів мене. Навіщо ж нам їхати цими курними стежками? Чи ти й досі сумніваєшся у моїх можливостях? Щоб потрапити до тебе додому, тобі досить лише уявити свою домівку. А все інше, то вже моя турбота.
Так вже влаштована наша психіка: не повіриш у реальність чогось, поки сам у цій реальності не переконаєшся. Я тоді навіть лише посміхнувся на пропозицію незнайомця, уявивши, скільки ще їхати до тієї домівки. Та не встиг спогад про домівку мелькнути у моїй голові, як ми вже стояли перед її дверима.
Я можу лише здогадуватись, який дурнуватий у мене був вигляд, коли переднє колесо мого велосипеда вперлося у ці двері. Та воно й не дивно. По-перше, це було так несподівано, що на моєму місці будь-хто саме так виглядав би. Якщо не гірше. А, по-друге, я ж не уявляв сарайчик, де залишаю велосипед після поїздок. От і стукнув колесом в двері саме будинку. Ніби наказував їм відчинитися.
Я тоді ще якийсь час ошелешено оглядався довкола, ніби не вірячи у те, що ми таки дійсно вдома. Та найголовнішим було те, що на дорогу додому я справді не потратив ні часу, ні жодних зусиль. От як зелений продемонстрував мені факт відносності відстаней, якими ми звикли оперувати у повсякденному житті.
От би завжди так! Тільки уявив собі місце, де хочеш опинитися, а ти вже й там!..
Розділ 3
Для мене гостя додому запросити – не проблема. Сам живу. Холостяку. Ельвіра – моя колишня дружина – вже рік, як залишила мене і подалась кудись у світ за легким життям. Коли я в університеті викладав та в кандидатах наук ходив, то вона, наче реп’ях, за мене трималася. Бо це, бач, престижно, мати чоловіка – кандидата наук. А тут ще й захист докторської не за горами. Але з часом вона мене просто-таки діставати почала тим, що деякі мої колеги, мовляв, у два-три рази більше грошей додому приносять. Але це не моє. Я студентів не оббирав ніколи.
Саме через те у нас і сварки пішли. Вірніше, це вона сварилася. Я жартами від неї відбутися намагався, а частіше – просто відмовчувався. Та згодом мене заїло. «Не вчили мене батьки хабарі брати! Тому я цього й робити не буду!» Сказав, як відрубав. А потім ще й роботу змінив. Щоб у неї бажання до дармових грошей відбити. Пішов туди, де хабарів ніхто не дає. На спільне підприємство заступником головного бухгалтера.
Зарплатня у мене тоді значно більшою стала. Та Ельвіру це вже явно не влаштовувало. Як той кінь, що закусив вудила і несеться кудись, не розбираючи дороги, так і дружина моя не захотіла змиритися з такою моєю самостійністю. От і знайшла вона собі якогось доктора-вискочку, який хабарницьку нивку добре знав, та пішла разом з ним, не сіявши, жати. Ну, й Бог їй суддя. Я ж після того квартиру у місті продав і перебрався у стару батьківську хату, у передмістя. От так і живу тут тепер сам.
У принципі, для мене не проблема і вечерю для друга якусь нехитру зготувати. Але чим цього факра пригощати? Я ж ні найменшого уявлення не маю про те, чим вони харчуються…
– А ти не переймайся, – підморгнув міні мій зелений гість. – Органи травлення у нас майже однакові. Що ти їсти будеш, то й мені не завадить.
Ну, це вже зовсім інша справа! Насмажив яєць на салі з цибулею, банку шпротів відкрив, та ще грибочків маринованих на тарілку насипав. От і вечеря готова!
– А ти, виходить, і думки читати вмієш? – запитую свого гостя, не перестаючи дивуватися його здібностям.
– А це не так вже й складно, – відповідає він. – Захочеш, то й ти навчишся.
– Ну, тоді, давай, до столу! Як у нас кажуть: чим багаті, тим і раді.
Зважаючи на зріст свого гостя, я завбачливо поставив вечерю на журнальному столику, а самому факрові своє рибальське кріселко запропонував. Щоб йому зручно було. От тільки що з виделкою робити – не знаю. Завелика вона для нього. А маленької у мене й не було ніколи.
Гість мій в одну мить цю проблему вирішив. Тільки глянув на виделку, вона враз і поменшала.
– Ти не переживай, – говорить мені. – Я потім її знову збільшу.
– От цього вже робити не потрібно, – відповідаю йому. – Поки ти мій гість, то й будеш нею користуватися. Ще й ложку та ніж собі зменшиш. А захочеш додому повернутися, то у мене хоч така згадка про тебе залишиться.
– Як бажаєш, – посміхнувся зеленолиций. – Та перш ніж за стіл сідати, давай хоч познайомимось по-справжньому. А то мені навіть незручно якось. Про тебе я вже багато чого знаю. А тобі відомо тільки те, що я факр і виходець з іншого світу. Імені свого я тобі досі й не назвав. Мене звати Бартал з роду Барі. Або просто Бар. Мене всі так кличуть.
– Дуже приємно, Бар! Мені, я думаю, представлятися дійсно нема потреби. От тільки наголос у нас на першому складі мого імені ставлять. Та це вже не так важливо. Говори, як тобі зручніше. А я мушу тебе ще про щось запитати. Як у вашому світі до спиртного відносяться? Бо у нас заведено гостеві горілочки наливати.
– В принципі, до спиртного у нас відносяться, як до отрути. Але, у розумних дозах навіть отрута корисною буває. Так що, наливай! Тільки мені й десяти грамів вистачить.
Після вечері Бар розповідав мені про свій світ.
– Наш Всесвіт мало чим відрізняється від вашого. Я навіть точно не можу сказати, яка відстань розділяє ці світи. Це залежить від того, як і якими мірками міряти. Я зумів до вас потрапити, а от чи це вдалось би тобі, навіть не знаю. От і суди, наскільки це далеко чи близько. Для мене – майже поруч. А для тебе така дорога може виявитись нескінченою. Бо між нами не тільки простір, а й час…
Далеко не завжди пряма і, здавалось би, найкоротша дорога може найшвидше привести до бажаної мети. Часом найкоротший шлях може бути настільки заплутаним, що його жодним планом чи графіком відобразити не вдасться. Але саме такий, ламаний шлях, як не парадоксально це звучить для тебе, може виявитись найкоротшим.
Колиска цивілізації факрів знаходиться на планеті Факра. Вона значно більша за вашу Землю. Сила гравітації у нас більша за вашу не менше як у п’ять разів. Можливо, саме цим і зумовлена форма нашого тіла. Крім того, кожен з нас від самого свого народження перебуває під захистом свого астрального тіла. Це така спеціальна польова субстанція, яка приймає на себе основну долю тиску нашої атмосфери. Такий як ти, хіба що у спеціальному скафандрі, міг би витримати гравітацію на поверхні нашої планети. Різниться від вашого і наше світило. Наша Факрія у сотні разів більша за Сонце. Це молода зелена зірка. Вона має у своїй планетній системі п’ять досить великих планет. Розумними істотами заселена тільки наша Факра.
Саме зелений колір світила і зумовлює зеленавий відтінок нашої шкіри. Вона просто не могла бути іншого кольору. Всі факри – зеленотілі. Ми ніколи не поділялися на різні раси. Можливо, саме це й зумовило відсутність у нас держав і різних мов. Якщо міряти вашими мірками, то наша цивілізація нараховує сорок сім тисяч років. Так як ми всі говоримо однією мовою і факри, наскільки це пам’ятає наша історія, ніколи не були розділені границями, то й війн на нашій планеті не було ніколи. Цього не можна сказати про інші планети нашої системи. По крайній мірі, на двох з них колись існували цивілізації розумних істот. Та тепер від них залишився тільки порох і руїни древніх міст.