Наступного дня, натхнений здійсненим, він ближче до вечора знову поїхав на «11-й кілометр», вибрав у жертви немолоду жінку, що самотньо чекала автобуса на зупинці, і напав на неї…
– Бери сумку та йди до лісу, – сказав він, підійшовши ззаду і хапаючи її за окуляри.
Вона повернулась і тут же отримала удар ножем у живіт. Клинок пробив пальто, дві теплі кофти, нижню білизну, але тільки порізав шкіру. Чи то удар був недостатньо сильним, чи то рука здригнулася…
Тітка заволала:
– Візьми! – і жбурнула в нього сумкою. На якусь мить він сторопів і, здивовано дивлячись на неї, міркував, що робити, а вона з криками кинулася, розмахуючи руками, на проїжджу частину, де неслися, не зменшуючи газ, автомобілі.
Тут він зрозумів: якщо її не збили відразу, коли вона несподівано вискочила на дорогу, то тепер, скоріше за все, вже помітили і не зіб'ють, а вона от-от приверне чиюсь увагу, хтось зупиниться, а поранена жінка вкаже на нього…
Такий розклад його не влаштовував, і він кинувся геть від бетонної коробки зупинки – туди, в рятівну гущавину лісу.
Бітцево, Подольськ і зупинка автобуса на МКАД, неподалік від яких були вчинені звірячі вбивства, належали до різних адміністративних районів, і тому за їх розкриття взялися різні відділи міліції.
… Капітан Струков, якому було доручено розслідування злочинів у районі зупинки «11-й кілометр» на Московській кільцевій автомобільній дорозі, підняв очі на старшого лейтенанта Сухиніна, котрий увійшов до кабінету з авоською, зітхнувши, закрив теку зі справою, яка мала явну перспективу перетворитися на «висяк», і поклав до шухляди. Інші папки переклав на тумбочку. Потім підвівся, підійшов до вікна й ввімкнув електрочайник, що стояв на підвіконні загодя наповнений водою, в розетку.
Сухинін застелив звільнений колегою стіл газетою «Московський комсомолець», віднедавна неймовірно модною, швиденько пошматував товстими – в палець – скибками докторську ковбасу, нарізав батон шматками такої ж товщини, розпакував два плавлених сирка, глянув і подумав: «Ех, ще б пару солоних огірочків та мінералочки, і був би чудовий ескорт для пляшечки 0,7 доброї горілки!» Але про це залишалося тільки мріяти: з приходом до влади плямоголового генсека сорокаградусна потрапила в опалу, а бездумна боротьба з її вживанням зламала не один десяток тисяч доль, не привівши при цьому до перемоги ані над пияцтвом, ані над алкоголізмом.
Струков тим часом заварив краснодарський чай у літровому емальованому кухлі й мовчки курив біля вікна, важко дивлячись на вулицю й пускаючи дим у кватирку.
– Миколо, чого це ти розквасився? – вловив настрій колеги старлей.
– Ну і виродок завівся у нас в районі, – похитав головою капітан. – Ти не уявляєш.
– Той маніяк, чи що? – вточнив Сухинін.
– Він, покруч ху…в, – з ненавистю крізь зуби процідив Струков. – Ти не уявляєш, який це монстр. Хлопчину задушив, згвалтував, після цього встромив небіжчикові в задній прохід лижну палицю, а на місці злочину навалив гору лайна, що твій ведмідь: мовляв, насрати мені на вас. Лижі з собою упер: одну за п'ятсот метрів викинув, іншу – за вісімсот… Якого дідька, питається? Але найстрашніше, що знайшов пацана в лісі рідний батько.
– Та ти що? – обімлів бувалий у бувальцях старший лейтенант. – Не приведи Господи…
– Отож. За день мужик став сивим, як сніг…
– І що, жодних зачіпок?
– Ну, судячи зі слідів, маніяк повинен бути дуже високим на зріст: десь метри зо два, і міцної статури, вага ніяк не менше ста десяти кілограмів.
– Уже щось, – без особливого ентузіазму сказав Сухинін. – А ще ж і зразки сперми є…
– Найпоширенішої групи крові, – махнув рукою капітан. – Ще якийсь мудак бабцю на зупинці там же, на одинадцятому кілометрі, порізав…
– Може, той же само, – невпевнено припустив старший лейтенант.
– Ні, Іване, навряд чи той, – заперечив Струков. – Пам'ятаєш, що у вищій школі міліції підполковник Погосян на лекції розповідав? «Маніяки практично ніколи не міняють своїх пристрастей». А тут – підліток і стара… Якщо він педофіл, за яким бісом йому на неї нападати? І ще: занадто на грабіж схоже. Стара казала, він кричав: «Сумку давай!»
– Вона його бачила? Прикмети запам'ятала?
– Запам'ятала, аякже… Каже: «Пика страшна, очиська злющі, голос противний, сам здоровенний». Фоторобот скласти не може. Так, цей же, гопник – хрін з ним, а от маніяк мене турбує: відчуваю, накоїть він…
– Знаєш, Миколо, нумо їсти, чи що, бо вже й чай охолоне… – запропонував Іван. – Я зранку не їв, весь день без обіду, а у пристойних людей вже вечеря починається…
– Слухай, а шеф на місці? – несподівано запитав Микола.
– Ні, якраз поїхав, як я з ковбасою до відділу заходив, – не зрозумів ходу думок товариша Сухинін.
– А Гадов?
Гадовим весь особовий склад райвідділу поголовно позаочі називав парторга, гаркавого майора Радова, за винятково паскудну вдачу й патологічну тягу до доносів.
– Він же у відпустці, – заспокоїв товариша Іван. – А що?
Крім начальника та головного партійця боятися було начебто нікого.
– А те, – сказав Струков, закрив на два оберти ключа замок в дверях кабінету, дістав із сейфа пляшку з-під напою «Буратіно» з першокласною ханкою, котру реквізували перед новорічними святами у місцевої самогонщиці. Вони випили одним махом по сто п'ятдесят і взялися за трапезу; потім, під бутерброди, прийняли ще по сотці, відразу прибрали порожню пляшку від гріха подалі в портфель (аж ніяк не забудеш винести з відділу), тут же налили у склянки міцного чаю, щоб не можна було винюхати, що з них пили тільки-но. Друзі й раніше ніколи не вживали спиртного в робочий час, але з початком горбачовського правління моментально звикли шифруватися й у неробочий і навіть не відчували жодного душевного дискомфорту від чималого, загалом-то, приниження.
Ані Струков, ані Сухинін не знали, що в сусідньому районі, що теж притулився до Московської кільцевої дорозі, їхні колеги вже півроку безуспішно б'ються над нерозкритим злочином, і в них справа про звіряче вбивство перукаря Ложкіна з «висяка» теж неухильно перетворюється на «глухар».
А маніяк, що намислив себе Катом, у цей час задоволено вивчав замітку в місцевій газеті: «Розшукується хлопчик. 2 січня 198… року в 14 годин 45 хвилин пішов на лижну прогулянку по просіці, що веде від міста Митищі до Кільцевої автодороги в напрямку мікрорайону Гольяново Москви, 16-річний Віталій…»
«Мікрорайону Москви Гольяново», – зі зловтіхою подумки поправив газетярів він. Потім подумав: «Ага, значить, хлопчиська звали Віталієм…»
Ще він зрозумів, що Віталія вже зшукалися, але не знав, що його вже знайшли і взялися за пошуки вбивці.
З тих пір на щиті, який тримала намальована в його щоденнику смерть, додалися нові гробики, і чимало, а його не те що не зловили, навіть на слід не вийшли. Цей факт неабияк зміцнював його впевненість у власній винятковості.
Гігант докурив сигарету, кинув недопалок у бік урни, не влучив і розчаровано хмикнувши, потягнувся, аж суглоби хруснули, і ліниво почвалав додому – спати. Він відчував: ще не сьогодні, але от-от, завтра-післязавтра це знову накотить, і тоді він знову вийде на полювання, щоб здійснити страту.
2
Володю завжди любили друзі та знайомі. Спочатку у Вінниці, потім в Черкасах і, нарешті, Києві – скрізь, куди закидала його доля дитини служилої людини. В школі, в інституті, і потім – на заводі. Київські однокласниці навіть називали загальним улюбленцем.
Та й то – зросту в ньому було два метри, статура спортивна: довгоногий і широкоплечий. Шевелюра темна, густа, доглянута. І одягався, як кажуть, наче на весілля: батько – полковник КДБ, до спецрозподільників доступ мав і до спецательє. На гітарі Вовчик грав якщо не краще за всіх, то, у всякому разі, дуже пристойно. І грошенята у нього, хлопця з вельми забезпеченої сім'ї, водилися, а жадібним він зроду не був. Ясна річ, за таких даних від дівчат відбою у нього не було. Не сказати, що вже зовсім ніколи він облизня не піймав і осічок у залицянні до панночок у нього не траплялося, але це були прикрі поодинокі випадки, до того ж – в малозначних фліртах. Єдине справжнє фіаско на любовному фронті він зазнав з однокласницею Міленою Сторожук, на яку Володимир «запав» у перший же день навчання в київській школі. Мілка вважалася першою красунею не тільки в 9-Б класі й у всій школі; ба й в мікрорайоні, – або, як досі кажуть у Києві, – на районі, маючи на увазі саме мікрорайон, – від Кловського узвозу до бульвару Лесі Українки небагато знайшлося б красунь, здатних змагатися з нею у вроді. Високі, стрункі, гарні – Володимир з Міленою були б дуже яскравою, помітною парою. У шкільні та в інститутські роки вони зробили кілька спроб зав'язати серйозні стосунки, та жодного разу не вийшло: чи то зірки несприятливо розташовувалися на небі, чи то зовсім не судилося.