Ліан Луа
Високі тіні
Глава перша: «Вовчий дім»
Чисте повітря було не торкнене міським смоґом. Первозданна природа розкинула тут свої буйні володіння.
Обличчя Власти пестили промені пізнього сонця, що потопало в горах. Вогняні лінії посмугували небозвід теплим апельсиновим відтінком, обводячи хмари золотом. Із підніжжя гір сповзала біла мла, повільно розтікаючись лугами, глибокими озерами, стрімкими ріками. З туману виринали гострі верхівки пишних ялин і спрямовувалися вгору, до перших зірок на темніючому небесному полотні.
Вітру не було, але повітря потроху ставало свіжішим. Прохолода зганяла Власту з її уподобаного місця на пагорбі, і вона була змушена скоритися. Перш ніж піти, дівчина ще раз окинула оком горизонт. Ось уже майже шість років вона спостерігала за тим, як пори року змінюють тутешній пейзаж. А коли вона вперше зійшла на цей пагорб, холодний зимовий ранок лякав мертвою тишею.
Власта глибше натягнула на голову капюшон, ховаючи великі сині очі, і поблукала через лісовий гай в’юнкою піщаною стежкою в той бік, де крізь гілки дерев пробивалося світло. Йшла дівчина неохоче, похнюплено копаючи ногою шишки. Невдовзі вона вийшла до старої, але доглянутої конюшні. Помітивши біля коней старого Родомира, Власта обережно подалася назад, а потому завернула за стайню з боку лісопосадки.
Діставшись до алеї, вона попрямувала через сад. Серед квіткових клумб біліли пишні абрикоси, вишні і осипалися рожевим снігом сакури, над якими вивищувалися темно-зелені шпилі ґотичної будівлі. Кам’яна споруда нагадувала будівлю старого європейського навчального закладу з костелом у центрі. Ось тільки храму в цьому місці ніколи не було, а масивні двері у формі арки вели до величезної парадної зали. Високі вікна проливали багряне світло на стіни, обшиті панелями темно-червоного кольору. Гострі ніші проходів і колони були прикрашені золотистою різьбою, а зі стелі звисали масивні ярусні люстри.
Це був приватний дитячий будинок, який збудував Гуго Вольф, дід нинішнього господаря – шістдесятидвохрічного Артура Вольфа. Персонал будинку складався із семи вчителів, які викладали по три-чотири предмети, кухаря – добродушної жінки із пишними формами на ім’я Сара, трьох молодих служниць і дворецького Родомира, що також виконував ролі конюха і садівника. Благородний пан Артур утримував сімдесят три дитини різного віку: найменшому нещодавно виповнився рік, а найстаршим був двадцятитрирічний брат Власти – Лучезар. По суті, не можна було з упевненістю сказати, що він жив у цьому домі, оскільки більшу частину часу хлопець проводив у відрядженнях.
Артур Вольф замолоду був співробітником правоохоронних органів, а опісля став успішним приватним детективом – одним із найкращих у країні. Коли його батько пішов на той світ, Артуру довелося продовжити сімейну справу і повернутися в дитячий будинок, що отримав назву «Вовчий дім». Але пан Артур не залишив колишню сферу діяльності і взявся виховувати наступників, яких він обрав серед дітей Вовчого дому. Наразі троє його повнолітніх вихованців, до числа яких входив брат Власти, непогано давали раду питанням, які надходили Артуру.
У парадній залі Власта зустріла трьох дівчат на рік або два молодших за неї. Вони сміялися і жваво щось обговорювали, але з її появою принишкли. Опустивши голову, Власта поквапилася перетнути кімнату, але не встигла дійти до сходів, як одна із дівчат гукнула її. Власта зупинилася і похмуро поглянула на дівчину, що підбігала, але та приємно усміхнулася і спитала:
– Скажи, будь ласка, коли приїде Лучезар? – Її голос звучав привітно, але Власта чудово розуміла, що це прикидання.
– Не маю жодного уявлення, – процідила крізь зуби вона, піднімаючись сходами.
Лучезар був загальним улюбленцем. Зграї шанувальниць цілодобово мліли біля дверей до його кімнати, із завмиранням серця чекали його повернення. І не дивно: високий красень, синьоокий блондин, талановитий, розумний і сміливий, добрий до всіх і з усіма ввічливий. З якого боку не глянь – земне втілення янгола. Поруч із ним Власта нагадувала мале чортеня. Ззовні вони були дуже схожими: той самий колір волосся, ті самі очі і форма обличчя, однак Власта завжди одягалася в чорне, наносила темний макіяж, була замкненою, тихою і грубою з усіма, з ким була змушена заговорити. Її всі недолюблювали, але ставилися до неї терпляче через повагу до брата.
Здійнявши очі, Власта помітила, що їй назустріч іде Надін, донька Артура Вольфа. Цій жінці було трохи за тридцять, але виглядала вона старше своїх років, оскільки її убрання були старомодними – типова вчителька.
– Власто, ти зробила домашнє завдання? – поцікавилася вона з докором, що майнув у голосі.
Надін була талановитим хірургом, втім кілька років тому вона покинула свою кар’єру і переїхала у Вовчий дім, аби допомагати батькові. З того часу вона викладала дітям біологію і анатомію.
– Ні, – сказала руба Власта, незворушно продовжуючи підніматися сходами.
– Власто, скільки ще це триватиме? – прошипіла їй услід Надін. – Зрозумій же, це дуже важливо. Тобі цього року потрібно вступати до університету.
– Нікуди я не збираюся вступати, – флегматично пробубоніла собі під ніс Власта, однак та почула її.
– Сидітимеш на братовій шиї?! – прогриміла вона так, що задзвенів кришталь на люстрі. – У тобі немає ані краплі самоповаги!
Власта не змогла пропустити повз вуха ці слова. Вона повернулася і, підійшовши впритул до пані Надін, видала зі злісною посмішкою:
– Мій брат не скаржиться. А вам робота з дітьми явно йде не на користь. Аж надто нервовою ви стали. Та й заміж вам уже давно пора.
– Що? – Брови Надін злетіли, і вона приголомшено завмерла.
Перш ніж жінка прийшла до тями, Власта поквапилася піти геть. Опинившись у своїй кімнаті, вона зняла важкі черевики і знесилено повалилася на ліжко.
«Ці три дівиці все чули, – раптом усвідомила Власта. – Завтра новиною дня буде моя сварка з Надін. Впевнена, вона дасть мені науку гарних манер. І… буде права».
Власта трохи піднялася і подивилася у вікно. Її кімната була на останньому поверсі будівлі, завдяки чому із вікна розгортався заворожливий пейзаж. Сонце вже сховалося, але хвилясті обриси гір досі чітко виділялися на фоні потемнілого неба. Вона раптом згадала своє рідне місто – Кам’янець-Подільський. Його вузенькі вулички, середньовічні будинки, храми і величну фортецю зі шпичастими вежами. Місто завжди шуміло, яскрило життям і світлом. Власті подобалося бути його частиною.
Батько Власти працював гідом і часто брав її з собою на екскурсії. Вона сотню разів чула його оповідь про історію міста, але продовжувала щоразу із захватом вловлювати кожне слово. Спогади про це наповнювали її серце теплом.
«Такі щасливі сонячні дні. Моє дитинство»… – Ці слова відлунили в її голові і викликали страшний спогад: картину, яка поверталася до неї щодня, знову і знову. Спогад вривався в її думки і пробігав перед очима настільки реалістично, немов Власта на долю секунди поверталася в минуле, у той фатальний день майже шість років тому.
Був вівторок… Так, щовівторка вона ходила після уроків на заняття з гімнастики. Коли вона поверталася додому з батьком, уже було темно. Засніжене місто блищало ілюмінацією. Лучезар тоді жив у Чернівцях, оскільки вчився на першому курсі університету.
Той вечір… У передпокої батько зняв із неї пальто, шапку і взуття. Вона обняла і поцілувала маму, взяла портфель і побігла у свою кімнату на другому поверсі. Та не встигла вона зійти зі сходів, як почула пронизливий крик мами. За ним долинули глухі звуки падіння якихось речей і дзвін потрощеного скла. За мить Власта побачила маму, на обличчі якої застиг панічний страх. Вона бігла до неї і кричала, щоби та негайно сховалася, але Власта була приголомшена і не могла зрушити з місця.