Її мати, спотикаючись і падаючи, піднімалася сходами. І раптом Власта помітила, що по стінах поповзли тіні. Страхітливі темні лінії звивалися наче змії і тягнулися до її мами. Якоїсь миті із тіней вирвалися довгі чорні руки, криві і кощаві. Вони схопили маму і нещадно потягнули її сходами назад у вітальню.
Власта випустила з рук портфель і помчала слідом за мамою. На півдорозі вона побачила у вітальні чоловіка в чорному пальто. Мама лежала біля його ніг, а десятки рук притискали її до підлоги. Щосили вона прокричала Власті: «Біжи!», а за секунду чорні руки зламали їй шию.
Власта заціпеніла, припинивши дихати. Її погляд був прикутий до мами. А потому вона почула шурхіт: руки поповзли до неї, неквапливо видираючись по стінах і сходах. Її ноги підкосилися, і вона присіла, щосили схопившись за поруччя. Серце виривалося з грудей, а страх розкривав очі дедалі ширше. Чоловік непорушно стояв у вітальні. Здавалося, його жорстокі очі виблискували, як у хижака, а посмішка нагадувала звіриний вищир.
Раптом почувся свист гальмуючих шин, і у вікна вітальні вдарило світло фар. Незваний гість сполохав вбивцю, і той миттю зник у своїй тіні, що висіла на стіні #769;. Почулися квапливі кроки, але Власта нікого не побачила, оскільки втратила свідомість.
Природно, ніхто не повірив її словам. І навіть Лучезар вважав, що все, побачене нею тієї миті – захисна реакція мозку на жорстоку реальність.
– Може бути, він правий, – прошепотіла Власта, вириваючись із похмурих лабіринтів своїх думок. Вона помітила, що в кімнаті посутеніло, і поквапилася увімкнути нічник, що стояв на тумбочці біля ліжка. Відтоді Власта боялася темряви. У грі тіней їй увижалися чорні руки, що повзуть, аби вбити її.
На очі набігли сльози, вона витерла їх рукавом і поклала голову на подушку. У її поле зору потрапив білий плюшевий зайчик. Вона схопила його за вухо і притягнула до себе. Обнявши м’яку іграшку, Власта скрутилася бубликом і закрила очі, намагаючись заснути.
З-поміж усіх дітей у Вовчому домі, тільки в неї була окрема кімната, – ще один привілей, яким вона була зобов’язана брату.
Лучезар поставив машину в гараж, дістав із багажника сумку і попрямував у дім. Старовинний підлоговий годинник у парадній залі показував по першій годині ночі. У тиші його кроки відлунювали коридорами старого особняка.
Піднявшись на останній поверх будівлі, Лучезар заніс сумку у свою кімнату і, не затримуючись, попрямував у кінець коридору. Тихо й обережно він зайшов в останню кутову кімнату, у якій на двоспальному ліжку спала Власта. У нічному напівмороці її гладенька шкіра здавалася мармуровою. Довгі, злегка виткі кучері віялом лежали на подушці. Від коренів і до вух її волосся блищало рідним відтінком – холодним попелясто-русявим, а нижче воно було недбало пофарбоване в чорний колір.
Кілька хвилин Лучезар милувався гарним обличчям своєї молодшої сестри, а потому ліг поруч із нею.
Власта завовтузилася щокою по подушці і сонно розплющила вії. Побачивши брата, вона ласкаво усміхнулася і, наблизившись до нього, тикнулася лобом йому в груди.
– Я страшенно скучила, – нерозбірливо прошепотіла вона.
Лучезар обійняв її і відповів:
– І я скучив за тобою. Спи спокійно. Я буду поруч.
Зранку в двері голосно постукали. Власта незадоволено замугикала, сильніше скрутилася клубочком і накрила голову плюшевим зайцем. За хвилину стукіт повторився, і тоді Лучезар зіштовхнув Власту з ліжка, щоби та відчинила двері. Мляво піднімаючись з підлоги, вона сердито бубоніла щось собі під ніс, мов бабця. Жбурнувши в брата зайця, Власта рушила до дверей ходою зомбі.
На порозі стояла Неллі: струнка, висока дівчина з бездоганною поставою і прегарним макіяжем. Власта колись чула, що вона безнадійна перфекціоністка, й ідеально напрасовані складки її спідниці промовляли про достовірність цих чуток.
– Так і знала, що ти забудеш, – взялася в боки Неллі.
Примружено дивлячись на гостю, Власта кисло скривилася і кинула:
– Зникни. – Вона хотіла зачинити двері, та Неллі виявилася доволі прудкою: дівчина встигла перенести ногу за поріг.
– Ну, це вже ні, – прошипіла вона, червоніючи зі злості. – Я не збираюся одна гнути спину! Сьогодні наша черга допомагати в їдальні. – Вона роздратовано закотила очі і додала зітхаючи: – Боже, як же мені не пощастило цього разу з напарницею.
Власта анітрохи не здивувалася подібній заяві на свою адресу. Неллі була права на всі сто відсотків, але Власта не змогла проігнорувати її слова. Гордовито здійнявши підборіддя, вона склала руки на грудях і видала:
– Хамка.
Неллі за словом до кишені не лізла:
– Від хамки чую!
Лучезар підійшов до дверей, і коли Неллі побачила його – миттєво змінилася на обличчі: очі засяяли від щастя, а усмішка розтягнулася майже до вух.
– Заре, привіт! З поверненням! – солодко проспівала вона, склавши руки в замок, щоби здаватися милішою.
– Дякую, Неллі. – Лучезар зробив крок до дівчини і принадно усміхнувся. – Будь ласка, пробач мою сестру-грубіянку. Вона негайно спуститься в їдальню.
– І не подумаю, – набурмосилася Власта.
– Вона прийде, – впевнено повторив Лучезар, не звертаючи уваги на сестру.
– Добре, тоді я чекатиму на неї в їдальні. – Неллі щебетала, а Власті її голос дедалі більше нагадував мишачий писк. – Гарного дня, – додала вона і, граційно змахнувши рукою на прощання, рушила коридором до сходів.
– Вона чудово виглядає, – зачиняючи двері зауважив Лучезар. – Тобі варто брати з неї приклад.
– Та ж у неї з головою… – озлобилася Власта, але договорити не встигла, так як її перервав гуркіт падіння.
Вони обоє визирнули в коридор і побачили, що Неллі лежить на підлозі, розкинувши ноги і руки, мов жаба. Ймовірно, причиною падіння дівчини слугувала складка на килимі. За мить Неллі скочила на ноги і понеслась геть зі швидкістю вітру.
Власта єхидно посміхнулася і підколола брата:
– Подивись-но, ти і справді незрівнянний хлопець.
Лучезар дорікнув їй поглядом, вийшов із кімнати і віддав команду:
– Отже, не примушуй на себе чекати і йди в їдальню.
– Просто зараз?! – збунтувалася вона. – Я ж щойно прокинулася.
– Сама винна, що проспала, – холоднокровно заявив Лучезар, склавши руки на грудях.
– Дозволь мені бодай зуби почистити!
– Добре. І заразом прибери волосся і зніми цю жахливу кофту. – Він говорив про довгу простору кенгурушку на застібці, яку Власта носила практично весь час з моменту купівлі. І в ній же вона спала цієї ночі.
– Зняти кофту? – вжахнулася та. – Ні за що. Мені в ній комфортно.
Лучезар анітрохи не злагіднів.
– Якщо не знімеш, я спалю її.
Власта змушена була здатися, тому покірно схилила голову і пробубоніла:
– Твоя взяла. Я зніму кофту. – Вона з похмурим виглядом зачинила двері, а за мить прокричала: – Ти всюдисущий монстр!
– Так-так, я це вже чув, – усміхнувся Лучезар, прямуючи до своєї кімнати.
У нього, як у наступника Артура Вольфа, також була окрема кімната: простора, затишна і з мансардною стелею. У підвісній клітці біля вікна пурхали дві канарки, пестячи слух дзвінким співом. На тумбочці стояла стара світлина в дерев’яній рамці, на світлині були зображені його батьки, він і Власта, – щасливий спогад про той день, коли його проводжали в університет. Якби він знав, що незабаром…
Лучезар прийняв душ, перевдягнувся і, прихопивши з сумки товсту теку з документами, вийшов із кімнати.
Він працював тільки над тими справами, які йому надавав Артур Вольф. Це була прибуткова справа, оскільки бездоганна репутація професійного детектива дозволяла Артуру правити немалі гроші за свої послуги. Заробіток Артур ділив із Лучезаром порівну, що було доволі щедро з його боку. Так, практично, всю роботу робив Лучезар, але він би не впорався без керівництва наставника. Лучезар був дуже зобов’язаний Артуру і ставився до нього як до батька.