– Не бачу в цьому необхідності. – Власта говорила впівголоса, не відриваючи погляду від пароплава.
Зар дещо розсердився, але тон його голосу анітрохи не змінився: як і досі був ласкавим із дещицею повчальності.
– Зовнішній вигляд приватного детектива повинен викликати довіру.
Власта озирнулася з єхидною посмішкою.
– Тоді, можливо, мені варто одягнути рожеву піжаму і взяти льодяника?
Зар закотив очі і махнув рукою на безнадійну сестру.
– Нестерпна дитина, – пробуркотів він, і цієї миті пролунав стукіт у двері.
На порозі стояв чоловік років тридцяти п’яти в звичайному повсякденному одязі: джинсах і сорочці, на яку був одягнений пуловер.
– Добридень. Я – Олександр Боднар, – відрекомендувався він із властивою йому суворістю.
– Добридень, – відповів Зар, не пускаючи гостя в номер. – Будь ласка, покажіть документи.
Слідчий усміхнувся так, немов очікував подібної вимоги. Він дістав із кишені посвідчення і показав його Зару, не випускаючи з руки. Зар міг запросто відрізнити справжній документ від підробки, – цьому його навчив Артур. Переконавшись у тому, що посвідчення справжнє, Зар запросив гостя увійти.
– Прошу, сідайте. – Він вказав рукою на крісло біля кавового столика. – Чаю, кави або чогось міцнішого?
– Дякую, не потрібно. – Чоловік подивився на Власту, яка роздивлялася його з-під пасма волосся, що впало їй на очі. – Д-добридень, – розгублено промовив він.
У відповідь Власта не мовила ані слова й лише злегка кивнула.
– Не звертайте уваги на мою сестру. Вона – стажистка, – пояснив Зар, сідаючи на канапу.
– Он як. Артур не попереджав мене про те, що з вами буде ще один наступник, – сказав Олександр, опускаючись у крісло.
– Не дивно, – процідив крізь зуби Зар, схиливши голову.
– Розпочнімо. Я приніс документи в справі. – Слідчий поклав на стіл товсту чорну теку і взявся викладати з неї папери і фотографії. – Жертва – Аліна Кравчук. Студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мешкала за місцем прописки разом із батьками. Була вбита в арковому проході власного будинку, коли поверталася з концерту. Ймовірно, при спробі пограбування.
– Ймовірно? – уточнив Зар, відірвавши погляд від фото.
– Так, вбивця забрав гаманець жертви, однак є моменти, котрі примушують мене сумніватися в тому, що це було пограбування, – сиплим голосом пояснив той.
Власта підійшла тихо, мов кішка, і вмостилася на канапі біля брата, подивляючись на фотографію в його руці. На фото вона побачила місце злочину: тіло дівчини лежало на боці, її коричневе волосся прикривало обличчя, а на жовтій сукні темніли патьоки і плями крові. Поруч із нею валялася сумка і лежали речі: люстерко, гребінець, пудра, помада і багато чого іншого, що зазвичай носять із собою жінки. Та серед речей було те, що не могло належати цій дівчині – складаний ніж, замазаний кров’ю.
Тим часом Зар продовжував розпитувати:
– Ви вважаєте, що це було умисне вбивство?
– Так, я схильний так думати, – впевнено підтвердив Олександр.
– Чому?
– Уявімо, що злочинець початково мав намір тільки пограбувати жертву, а ніж йому потрібен був лише для того, аби налякати дівчину. Але ситуація вийшла з-під контролю, і він вбив її. Злочинець розгублений і наляканий, тому кидає ножа і тікає. Це я зрозуміти можу. Та я не можу зрозуміти, як у такій ситуації він згадав про гаманець. Чому він забрав гаманець, а ножа – ні? Саме тому мені здається, що це було умисне вбивство. Злочинець не втратив голову і холоднокровно вбив дівчину, а гаманець забрав, щоби це виглядало як невдале пограбування.
– Ваша теорія не позбавлена сенсу, – погодився Зар. – Але не можна виключати, що це було звичайне пограбування. Злочинець міг так потребувати грошей, що не забув про гаманець навіть у шоковому стані. – Він зробив невеличку паузу і спитав: – Наскільки я розумію, на ножі відбитків не було?
– Не було, – опустив очі Олександр. – Ніж цілком новий, раніше ним не користувалися. Я був вирішив, що злочинець придбав ножа незадовго до вбивства, проте мені так і не вдалося знайти магазин, де він купив його.
У документах Зар побачив дату здійснення злочину: п’ять днів тому, – не так вже й багато часу, щоби слідчий встиг зрозуміти, що йому не знайти вбивцю без сторонньої допомоги. Чому ж він вирішив звернутися до консультанта? На перший погляд, справа була цілком звичайною, і думка про це підштовхнула Зара до наступного питання:
– Чому ви вирішили звернутися за допомогою до Артура?
– Мені порадив звернутися до нього один співробітник, – нерішуче зізнався слідчий. – Він сказав, що Артур Вольф спеціалізується на таких справах.
– «На таких справах»? – звів брови Зар. – Що ви маєте на увазі?
Олександр завовтузився в кріслі і пояснив:
– Ну, скажімо, на загадкових.
«На загадкових? – подумки посміявся Зар. – Нехай буде так. Які тільки чутки не ходять».
– І що ж загадкового в цій справі? – поцікавився він.
Слідчий взявся пожвавлено розповідати:
– Дівчину вбили в арковому проході житлового будинку. На вході і виході з арки ведеться відеоспостереження. Проте якщо робити висновки із відеозаписів, то ніхто не входив в арку і не виходив з неї, окрім жертви. На записах чітко видно, що за шістнадцять хвилин до події через арку пройшла жінка з дитиною. Я знайшов її і допитав. Вона стверджує, що в арці нікого не було. За двадцять дві хвилини після події в арку зайшов літній чоловік, який, власне, виявив Аліну Кравчук мертвою і зателефонував у поліцію.
Власта зовсім не слухала розмову чоловіків. Вона копалася в документах і розкладала перед собою фотографії, аж раптом підняла голову і спитала Олександра:
– Ви можете відвезти нас на місце злочину?
Олександр спочатку сторопів, але, перезирнувшись із Заром, відповів трохи посміхаючись:
– Звісно. Я сам хотів вам це запропонувати. Він піднявся з крісла, маючи намір піти до дверей, і, помітивши, що Власта почала збирати документи назад у папку, сказав: – Ці документи – копії. Я залишу їх вам.
Вона залишила документи на столі, натягнула на голову капюшон і попрямувала до дверей.
Машина слідчого була припаркована неподалік від готелю. Власта сиділа на задньому сидінні і всю дорогу мовчала, без особливого зацікавлення дивлячись на вулиці міста і людей. Спостерігаючи за нею через дзеркало заднього виду, слідчий думав, що ця дівчина цілий світ бачить у сірих тонах.
Хвилин за двадцять вони прибули на місце злочину. Коли Олександр припаркувався на узбіччі, Зар вийшов з машини першим і відчинив сестрі двері, а потім разом зі слідчим попрямував до арки. Власта попленталася слідом за ними.
На фотографіях було виразно видно криваві патьоки на стіні, залишені тілом Аліни, але тепер слідів крові не було: все відтерли і вимили. Олександр зупинився в центрі арки, а Зар із особливою увагою взявся роздивлятися місце на стіні, де притискали жертву.
Спостерігаючи за роботою брата, Власта згадала, що вбивця завдав Аліні удару ножем у шию: не перерізав горло, а встромив лезо по саме руків’я. Вона прикривала руками рану і спиралася на стіну, залишаючи на ній відбитки долонь. Картина цих подій постала перед очима Власти настільки реалістично, що в неї ненадовго перехопило дихання. Її серцебиття пришвидшилося, й вона немовби відчула страх і біль жертви. Від цих відчуттів Власта почала задихатися, але, заплющивши очі і зробивши глибокий вдих, вона змогла відновити контроль над собою.
Діючи за прикладом брата, Власта взялася розглядати арку і помітила дещо цікаве: на стіні, навпроти тої, до якої притискали жертву, виднілися тріщини, – вони збігали навскіс і нагадували слід від удару залізним батогом. Та найцікавішим було те, що в центрі ці тріщини переривалися, ніби удар припав на людину, що стояла навпроти жертви.