Кабінет Артура був на першому поверсі, навпроти бібліотеки. Двері кабінету завжди були відчиненими. Лучезар постукав перед тим, як увійти, сповіщаючи Артура про свою присутність.
За дубовим письмовим столом сидів стрункий чоловік середнього зросту. У свої шістдесят із лишком років він виглядав непогано: попри сивину і зморшки, його гладенько виголене обличчя здавалося молодим. Одягався він строго, як професор вишу, і з першого погляду справляв враження відповідальної і розумної людини.
– Заре, хлопчику мій, із поверненням! – Артур підійшов і обняв його. – Я саме дочитую звіт, який ти вчора надіслав мені. Мене радують твої досягнення. Цього разу ти навіть не звертався до мене за порадою. Я вражений.
– Дякую. Правду кажучи, знайти зниклу дитину неважко, якщо вона просто втекла з дому. Мене більше турбують причини, які штовхнули її на такий вчинок, але… – він знизав плечима і криво посміхнувся, – мені ж платять не за те, щоби я втручався в сімейні справи наших клієнтів.
– Слушно, – захитав головою Артур і вказав рукою на крісло, що стояло біля каміну. – Прошу, сідай. Я маю до тебе розмову.
– Припускаю, мова йтиме про мою сестру, – зітхнув Зар, опускаючись у крісло. – Що вона викинула цього разу?
Артур сів у крісло навпроти Лучезара і, закинувши ногу на ногу, прикурив цигарку.
– Дивно, що ти подумав про це, – щиро здивувався він. – У мене ніколи не було претензій до твоєї сестри.
– Так, але тільки у вас, – нервово хіхікнув Зар. – Від усіх інших скарги починають сипатися на мене, щойно я переступаю поріг Вовчого дому.
– Власта – незвичайна дівчинка. Вона потребує особливого підходу, – замислено зазначив Артур, випускаючи хмари сірого диму. Він взяв зі скляного кавового столика листок паперу і передав його співрозмовнику. – Вона вдає, що не хоче вчитися, але глянь на перелік книг, які вона скачала на свій комп’ютер.
У довгому списку були книги з анатомії, хімії, вищої математики, економіки, психології та багато іншого, що вивчають студенти, а не школярі її віку. Окрім всього іншого, Зару впала в око «Коротка історія часу» Стівена Гокінга і «Сто мільярдів сонць» Рудольфа Кіппенхана.
Зар вражено втретє перечитав список, а Артур незворушно продовжив:
– Це лишень те, що вона прочитала за останні три місяці. Думаю, тутешніх вчителів вона вважає нудними.
– Ми з-зараз точно про мою сестру говоримо? – затнувшись, уточнив Зар.
– Жодних сумнівів, – підтвердив Артур, посміхаючись чи то з хитрістю, чи то з долею насмішки.
– Повірити не можу. У молодших класах вона вчилася добре, але це було давно.
Артур витримав невелику паузу, даючи хлопцеві час прийти до тями, а опісля повідомив:
– Але я не про це хотів поговоритиз тобою. Вчора зі мною зв’язався слідчий київської поліції Олександр Боднар. Він попросив відправити до нього одного з моїх наступників як консультанта. Йдеться про вбивство за спроби пограбування. Я хочу доручити цю справу тобі.
– Я згоден, – не роздумуючи відповів Зар. – Сьогодні ж ввечері вирушу до Києва.
– Чудово. – На обличчі Артура заграла задоволена усмішка, і він додав: – Візьми з собою Власту.
– Що?! – вирячив очі Зар. – Власту? Як це розуміти? Ви ж не готували її до такої роботи, як інших своїх наступників.
– Правду кажеш, – кивнув Артур, зберігаючи крижаний спокій. – Її наставником будеш ти.
– Я категорично проти, – рішуче не погодився Зар, піднявшись із крісла. – Вам добре відомо, що у Власти нестабільний психічний стан після смерті батьків. Ця робота може завдати їй непоправної шкоди.
– Ця дівчинка набагато сильніша, ніж ти думаєш. Не варто її недооцінювати, – не втрачаючи самоконтролю, пояснив Артур. – Зрозумій же, твоя надмірна опіка може занапастити її талант. Зізнаюся, я вважаю, що з-поміж усіх моїх наступників тільки Власта зможе перевершити мене.
Глава друга: «Людина з тіні»
Ввечері того самого дня Зар і Власта сіли на швидкісний потяг до Києва. У купе вони були самі, так як Зар викупив всі чотири місця. Він обрав у планшеті готель у центрі міста і зарезервував двомісний номер: один із найкращих, бо не звик відмовляти собі в розкоші, а заробіток дозволяв йому балувати себе.
Стрілки годинника показували по дванадцятій годині ночі, а Власта досі щось читала у своїй електронній книжці. Вона непорушно сиділа навпроти брата в позі лотоса і за останні дві години не сказала ні слова. Пригадуючи нещодавню розмову з Артуром, Зар палав із цікавості. Яку ж книгу поглинала його сестра цього разу? Стомившись від нестерпних здогадів, він присів поруч із нею, безцеремонно уткнувся носом у її електронну книжку і прочитав перше, що трапилося йому на очі: «Так в самій лїтописи переказано лєґенду про трох братів Полян Кия, Щека і Хорива, що збудовали спільно місто Київ, в імя старшого брата, і полишили свої імена в назвах урочищ Щековицї, Хоревицї і річки Либеди (названої по імени сестри)…»
– Якось незугарно написано, – пробубонів він.
– Ця книжка написана більш як сто років тому. Природно, тобі здається дивним цей ідіом, – не відриваючись від читання, пояснила Власта.
– Навіщо ти читаєш історію Давньої Русі, адже ти вчила це в школі? – не вгавав Зар.
– Мені цікаво дізнатися безпосередньо погляд Михайла Грушевського на історію нашого народу. – Власта підняла очі і захоплено промовила: – А ти знав, що це найважливіша праця всього його життя?
– Мені навіть важко пригадати, хто він такий, що ж тут говорити про книгу, – стидаючись, зізнався Зар.
Власта відклала книгу і перевела погляд за вікно, де майоріли в нічній темряві далекі вогні штучного світла. Вона поринула у свої думки, і Зар не став її тривожити.
– Знаєш… – несподівано заговорила вона монотонним голосом, – коли я думаю про міста нашої країни, Львів постає переді мною в образі матері, а Київ – в образі батька. Львів, як мати, надає нашому народу любов до національного багатства. Він духовно збагачує нас. А Київ асоціюється з силою, яка об’єднує всіх нас.
– Кумедні думки блукають у твоїй голівоньці, – підколов Зар. – Що привело тебе до таких роздумів?
Власта відірвала погляд від вікна і повернулася до брата.
– Віднедавна я задумуюся над тим, у якому місті нам краще оселитися, коли ми покинемо Вовчий дім.
Зар приголомшено вирячив очі.
– І ти обираєш між Львовом і Києвом?
– Угу, – кивнула вона.
– Ну, просто впадання в крайнощі, – захихотів він.
– Чому? – здивувалася Власта. Вона відверто не розуміла, що так розвеселило брата.
– Тому, що ці міста цілковито різні. У Львові життя проминає помірно, гармонійно, а Київ існує за принципом вічного двигуна. Це сучасне велике місто. Люди в Києві завжди кудись біжать і спішать. Їм постійно не вистачає часу, щоби здійснити те, що вони запланували на день.
– Он як, – поникла Власта. – Певно, тоді варто обрати щось нейтральне.
Спостерігаючи за розгубленістю сестри, Зар розчулено усміхнувся.
– Я подумаю над цим питанням і пізніше запропоную тобі підхожі варіанти.
Цієї миті Власті раптово сяйнула думка, що з її боку було егоїстично самостійно вирішувати, де їм жити. Їй стало соромно, і вона вирішила негайно виправити ситуацію.
– А в якому місті хотів би жити ти?
– Мені все одно. Головне, щоби ти була щасливою.
За вікнами номеру з вітальні відкривався краєвид на Дніпро. Погляд Власти був прикутий до білого пароплава, що поволі розтинав рівне плесо води. Був сонячний день, і мерехтливі полиски сліпили очі.
Зар вийшов зі своєї спальні, на ходу застібаючи сорочку, і несхвальним поглядом окинув вбрання сестри: під джинсовим комбінезоном із короткими шортами виглядала тісна майка, а на ногах були високі чорні гольфи і черевики зі шнурівкою. Та понад усе його дратувала довга кофтина, що нагадувала мішок.
– З хвилини на хвилину прийде слідчий. Могла б причепуритися краще.