…Свого тата Анця не знала, у селі її обзивали по- різному. Хто знайдухом, інші – байстрючкою або копилюч- кою. Спочатку вона не розуміла, що це таке, бо в мами було ще двоє дітей, яких усі називали тільки на ймення. Вони були старші від неї і говорили, що їхнього тата звали Василем. Анця його ніколи не бачила і лише чула, що брат і сестра також не бачили його давно, з того часу, як народилася вона. Тоді, в дитинстві, вони вважали її винуватицею того, що їхній тато пропав.
У дитячій гіловці Анці ніяк не вкладалось, як міг пропасти здоровий дорослий дядько. Це ж не маленька дитина, яка десь заблукала і загубилась. З часом вона зрозуміла все…
До її народження мама зі своїм чоловіком Василем жили як усі люди з їхнього гірського краю: раненько вставали і вправно господарювали. Весною, літом і восени Богдана низько вклонялася землі і поралася на городі. Молоде подружжя ходило біля худоби, косило сіно і ретельно шпарувало все на зиму: харчунок для себе і для худобини, без якої вони не уявляли життя.
І в той же час, у них по-сусідству, за високими синьо- зеленими горами і далеким обрієм був великий і дивовижний світ з обчислювальними машинами, космічними кораблями і складними сучасними технологіями. А в них у селі все залишалося так, як було століття і більше тому. Тут життя безжалісно завмерло, мов дитя в материнській утробі. І навіть хитромудрі антени, які місцеві господарі дбайливо почіпляли на високі труби на дахах своїх осель, не зуміли урізнобарвнити та звеселити їхнє життя, бо не завжди могли «зловити» якісний телевізійний сигнал і довести горянам вісті про цікавий життєвий простір за тим важкодосяжним гірським перевалом…
Телевізори в хатах були більше для декору, ніж для користі. Бо тільки в ясні сонячні дні на екрані висвічувалося гарне зображення без ненависних білих сніжинок, які за негоди не сходили з екранів телевізорів і постійно псували настрій і нерви глядачів і не додавали гумору до місцевого одноманітного життя.
Телефон – один на все село. Він гонорово оселився в сільській раді і тільки головуючий там довгі роки вуйко Стефко мав право користуватися цим засобом цивілізації без жодних перешкод і обмежень. Інші повинні були отримати його дозвіл на доступ до цієї «панацеї зв'язку» з усім навколишнім світом.
Пошту їм привозили з іншого села і старалися під- лаштувати так, щоб вона надходила разом із пенсією. їхати за нею спеціально в таку далечінь не було кому, а поштар розвозив її тоді, коли вважав за потрібне або коли було якесь термінове повідомлення, як говорили у них у селі – «шпарке віданєчко».
Там же, біля сільради, стояв невеликий склеп. Крамницею чи магазином назвати його тяжко. Це була торгівельна точка, розміщена у старій критій металевій вантажівці, до якої по прироблених сходах піднімалися покупці, щоб вибрати все необхідне. Перелік товарів тут – досить обмежений.
Таким пам'ятала своє село маленька Анця. Вона чула від мами, що колись давно, ще за радянської влади, до них у село приїздив пересувний клуб-кінотеатр, який показував фільми на спеціальному білому простирадлі. У день приїзду кіно усі селяни збирались у когось на подвір'ї і на стіні розвішували той білий екран.
У селі кожен мав свою територію та пасовисько, які відділяли ґазду від ґазди великим прикордонним каменем. Цей камінь називали «хітар». Це і була межа. Землі були поділені ще їхніми прадідами. Так і переходили з покоління в покоління, від господаря до господаря. Біля оселі ставили невисокі плоти, плетені з лішини, якої навколо було вдосталь. Ці тини обгороджували землі під городи, а для худоби були зведені невеликі загони із збитого дерева. Городи та худоба проглядалися здалека, мов на долоні, – приховувати не мали що.
Ліс був державний, називали його «камеральний ліс», а сіножать і пасовиська для худоби спільні – людські. Між односельцями ніколи не було сварок за землю, бо людей було мало, а гори та полонини – неоглядні, коси собі та заготовлюй сіна скільки хочеш, було б тільки кому це робити і для кого, та щоб вистачило здоров'я на ці роботи. У них ніколи не було колгоспу, бо не було полів. Було тільки лісове господарство, в якому тепер з їхнього села ніхто не працював. Ліси на горах навколо них – як велике зелене море, з безліччю дерев, які, напевно, ніхто б не міг порахувати.
Селяни здавна вирощували для себе городину. Сади тут росли погано, зате лісових ягід, горіхів та грибів було вдосталь для всіх. Достатньо було вийти з хати, і у траві знаходили червоні та пахучі суниці, солодкі афини, як вони називали чорниці. А що вже грибів!!! їх їли щодня і вони заміняли м'ясо, яке на столах бувало зрідка.
Улітку мала Анця була вільною у своїх пересуваннях по селу. Вона, мов яскравий метелик, літала поміж сусідів та їхніх дітей і знала всі новини і плітки, які потім жваво переповідала своїм мамі та бабусі.
– А тітка Дарка, ота, що живе вдолині біля ріки, повідала, що приїхали наші сільські хлопці, які були на заробітках у москалів у Москві, – Анця не переставала тріщати і питання сипалося за питанням, як горох із торбинки:
– Мамо, а що таке заробітки і що це таке – Москва і москалі?
Анця дуже часто чула ці незрозумілі їй слова, та старші не квапились їй це пояснювати, бо не вміли або й не хотіли…
Молоді чоловіки з гірських сіл із давніх-давен їздили на заробітки на чужі землі, як говорила про це та ж сама тітка Дарка: «Так було і до совєтів, і при совєтах, і тепер, після совєтів, також».
Сільські жінки, коли в неділю поверталися із церкви, тільки про це й вели бесіду:
– Наші хлопи мусять десь їхати, хочуть вони того чи ні. Бо що будуть тут-ка робити? Де будуть працювати? То й їдуть у Москву. От мій Петрусьо знову збирається. Я ніц і не кажу йому. Най собі їде. Сіна на зиму корові та коням настачив! Свиням бураків та ріпи також! Що ще треба? Я й сама допантрую (догляну) свою худобину.
– Йой, а може б, і мій Іван з ним поїхав? Бо там-ка, де він будував, уже скінчилась угода. Поговори зі своїм…
– А мій Гнат збирається їхати на «мадяри».
– Куди-куди?
– Ну на «мадяри» – в Угорщину. Там також є наші люди. Працюють.
– Усе-таки ліпше зараз, при незалежній. От дивіться, колись нарід їздив на заробітки тільки по наших землях, а тепер їдуть і за кордон!
– Йой, та що ви таке кажете: «Ліпше!» Та яке воно, «до бісової матері, ліпше». Та краще най хлопи вдома лишаються та працюють тут, бо ми живемо, як удовиці при живих чоловіках, а наші діти – гей би сироти! То яке ж воно «ліпше»?!
Але безгрошів'я і сільська нудьга гуртували людей докупи і чоловіки-односельці мандрували світами, де будували дачі та замки новітнім володарям світу: українцям і росіянам, полякам та угорцям, італійцям і грекам. Пришпарувавши докупи сяку-таку копійчину, заробітчани приїздили додому в рідне село, де спочатку завзято працювали, щоб наступного разу безжалісно залишити свою родину і знову з радістю чкурнути в далечінь. їхнє життя мало певну циклічність – робота на чужині, праця на малій батьківщині, відпочинок у родині, любов після довгої розлуки і, як наслідок цього палкого кохання, – народження нового життя. Сім'ї горян здебільшого були багатодітними.
Мама Анці, Богдана, не встигла народити багато дітей від свого чоловіка, бо була ще зовсім молодою. Як і всі її подруги, вона рано накрила голову очіпком і пішла до шлюбу в сімнадцять років. Офіційно розписалась у сільській раді значно пізніше – у двадцять. Бо в цьому часовому проміжку її шлюбного життя подружжя зовсім мало часу було разом. Проте Богдана встигла народити сина, потім майже рік її Василь заробляв гроші на чужині і їй не було з ким розписатись у їхній сільраді. Після повернення додому Василь нічим не відрізнився від інших і поміж роботою по господарству зумів налюбити собі другу дитину. Коли ж приїхав додому наступного разу, то дружина подарувала йому й донечку. Найгірше, що було в їхній молодій родині, що бавила і виховувала дітей вона самостійно, а її чоловік бачив своїх нащадків лише коли навідувався додому.