Так сталось, що після народження другої дитини Василь не приїздив додому майже три роки, тільки писав короткі листи та своїми товаришами по праці передавав родині гроші… Та гроші грошима, а життя йшло своїм шляхом, і нічого його зупинити не могло… І коли він повернувся додому, то його спіткала прикра новина – дружина привела на світ ще одну донечку – Анцю, яка не була і фізично не могла бути Василевою дитиною.
У родині зчинилася гучна сварка. Бійки не було. Василь ображено забрав власні небагаті пожитки та й переїхав до своїх батьків на другий кінець села. А потім залишив і їх. Довгі роки ніхто про нього і не чув. Він як у воду канув…
Ще коли Богдана була дівчиськом, до них щоліта на кілька тижнів приїздив із міста молодий викладач університету разом із дружиною та сином, який мав хворі легені. Лікарі радили дитині відпочивати літом у горах, їсти суниці, чорниці і дихати на повні груди смерековим духом. Городяни приїздили саме сюди, бо природа тут виглядала, мов молода цнотлива недоторкана наречена. Приїжджі почувались як у раю. І не дивно, бо тільки відпочивали… Ніколи не спробували важкої сільської праці, не бачили і не відчули, як тут тоскно буває восени, коли з неба студеними батогами падають холоднющі і неприємні затяжні дощі і на душі стає так само пекельно сумно, як за вікном. І ця безрадісна осіння мжа за склом ще більше посилює сердечну тугу за коханим, який поїхав далеко і залишив свою родину. А важкі думки табунами диких коней знову й знову гарцюють у згорьованій душі і витоптуюсь залишки теплих почуттів…
Але хіба гостям це треба знати? Вони приїздили сюди, щоб бачити красу величних гір, дихати чистим повітрям і насолоджуватися прекрасним життям у цьому мальовничому куточку.
…Мама Богдани готувала гостям смачні гуцульські страви, їхній малий синочок до несхочу їв гірський мед, пив свіже сільське молоко та дзьобав прямо з травички солодкі ягоди. І ці кілька тижнів почувався мов у казці. Так воно і було… І тривало це кілька років.
Коли Богдана вийшла заміж, мама і тато поставили молодятам новий зруб із дуба. Нанашко, тобто хрещений тато Богдани, працював у лісництві і виписав їм дерево на хату як для своїх: «Хижа має стояти віки! Дуб аж дзвенить, такий сухий і гарний!»
Хату складали всім селом, бо в горах не було піднімальних кранів, і навіть найкращий ґазда, коли будувався, не міг обійтися без допомоги близьких та сусідів.
Богдана не раз згадувала ті веселі часи з молодим чоловіком у новій хаті. Тоді вона була ще зовсім дівчиськом і надіялась прожити довге і щасливе життя у шлюбі. Мріяла щось змінити навколо себе…
Вона була одиначкою у своїх батьків, що було великою рідкістю в цих краях. Зростала, як квітка у хорошому ґрунті, вчасно нагодована, гарно вбрана, завжди доглянута. Вчилась, як усі діти з її села, у школі-інтернаті, де потім навчались і її діти.
Учителі радили батькам:
– Віддайте Данусю в місто вчитись, вона здібна і хороша учениця.
Але не судилось… Вона закінчила лише восьмилітку і повернулася додому.
Минули довгі роки, а вона все згадувала умовляння мами і тата:
– Данусю, дитинцю, та ти ж у нас одненька. Ну що тобі робити в місті? Поки вивчишся, то тільки намордуєшся: ні жити немає де! Та й їздити! Йой же, як далеко! І ми не зможе- мо до тебе приїздити також, ти ж знаєш – у нас господарка. Та для кого ж ми настарались усього? Та й худобину ж тримаємо! От вийдеш у селі заміж, та народиш діти і будеш жити, як усі люди. Ми замірились тобі й хижу нову поставити, не будеш тулитися у невістках та й з нами також. Будеш самостійною господинею! Ми тобі й діти допоможемо бавити.
Батьки залякали її великим містом і тими труднощами, які чатуватимуть на неї за кожним кутом. Та її не треба було лякати, вона і сама боялася цього велелюддя й гаму. Зі школи їх возили на екскурсію у велике місто, і Богдана увесь час так боялася відстати і загубитися між тих кам'яниць, що не відходила від учительки ні на крок і з усією силою трималась за ремінець її сумки.
Потім учителька порадила батькам:
– З Данусею слід кілька разів поїхати окремо та поводити її і показати всю велич і красу цього старовинного міста, по бруківках якого ходили галицькі королі, князі та інший знаний люд…
Але зробити цього не було кому. її тато, Микола, ненавидів це місто, на що мав вагомі причини. Та й, крім того, добрим батькам Богдани увесь білий світ закрила господарка: корова, коні, свині, городи та сіно. Вони прожили своє життя тут, серед високих гір, і їм будо достатньо цього життєвого простору, вони думали, що їхній дитині цього буде досить також. Але вони помилились…
Богдана слухняно залишилась у селі. Удень допомагала батькам по господарству, а коли сонце йшло відпочивати, дівувала, як усі дівчата. Довго парадилася (наряжалась) і збиралась із подругами на кладку біля ріки, де голосні дівки заводили своїх пісень, на які під вечір приходили і сільські леґіні (парубки):
І так сталось, що у свої сімнадцять вона спізнала всю повноту примарного жіночого щастя і побралась із Василем, який був від неї старший, відслужив армію, їздив на заробітки і вже мав певний життєвий досвід. Його флетівня, як називали парубоцтво в них у селі, було досить довгим і він майстерно привів до шлюбу чисте дитя. Василь був її першим захопленням, але, як з часом вона зрозуміла, зовсім не її коханням.
…Півроку після їхнього весілля Василь знову поїхав на заробітки. За якийсь час у новій хаті Богдани зупинились їхні постійні гості з міста. Батьки нарадили їм пожити в дочки, щоб їй не було так тоскно, та й хата в неї була нова й більша. Богдана втішилась, бо добре знала цю родину. Ігор, так звали викладача університету, мав дуже приємну і веселу вдачу, весь час жартував і піднімав усім настрій. Його дружина, Віра, – на кілька років старша від нього, завжди виважена і серйозна, постійно зупиняла його в жартах, і між ними часто виникала дружня перемовка. їхній син Назар – такий самий веселун, як і його тато. Богдана не мала часу з ними нудьгувати, бо зі самого ранку чула веселий сміх Ігоря і Назара та Вірине буркотіння. Гостювали вони в Богдани майже три тижні, а коли поїхали, вона відчула за ними легкий сум. Невдовзі зрозуміла, що вагітна. І коли наступного року вони приїхали в гори, її первісткові синочку було вже п'ять місяців.
Гості знову зупинилися в Богдани і Василя, бо він у той час уже був удома. Ігор із сім'єю пропадав у горах, зранку вони снідали, а потім ішли на полонини, збирали ягоди і гриби. Пізніше Ігор ретельно їх переглядав і чистив, а Віра нанизувала на нитку і сушила. їхній син Назар хлюпотівся в озерці, утвореному з гірського потічка. Богдана приймала їх як родину. Усі були задоволені: молоді господарі отримували зайву копійку і приємне цікаве товариство, гості мали гарний і в той же час зовсім дешевий відпочинок.
Богдана також смачно готувала. Ну що ще потрібно «міс- тюхам», як вона їх називала, які живуть у місті і харчуються з магазину та не знають смаку справжнього молока, сиру, масла та яйця? Назар уже не виглядав на хворобливого хлопчика, яким був колись, коли вони приїхали в гори вперше.
Минув іще один рік… Знову приїхали міські гості. У Богдани вже проглядав кругленький животик, вона трохи набрала тіла і виглядала просто чудово, що й зауважив Ігор:
– Гуцулочко наша, на тебе приємно подивитись, виглядаєш прекрасно! Богданко, тобі на користь вагітність, ти із сухореброго дівчиська перетворилась на звабливу жіночку.
Мама Богдани допомагала їй по господарству та біля внука. Вона була щасливою і втішеною, бо її заповітна материнська мрія збулась – дочка вийшла заміж, живе поряд, має дитину, при надії – чекає на другу дитину. Ну що ще потрібно? Уже ввечері, коли гості відпочивали, а Богдана вкладала свого маленького сина спати, мама багатозначно зауважила: