Осінній день випливав з туману, наповнювався сонцем, позбуваючись смутку, і ставав таким світлим та ясним, що Марії від зворушення хотілося плакати. Ковтаючи сльози, вона мовчки дивилася через вікно на в’янучі айстри і похнюплені чорнобривці, що поникли в передчутті зими. Вдень ще сяк-так, а коли надходила ніч, страх огортав душу. «Якби ж то лягти і вмерти, а коли зляжу, що діятиму сама, як даватиму собі раду?» – муляла не даючи спокою думка.
Але ніч минала, надворі розвиднялося і цей страх на трохи відступав. Надія теплом зігрівала серце зсередини. Перемотуючи думи, Марія сумно дивилася через вікно як облітало з дерев останнє листя. Душа поринала в спомини, неначе у повінь.
Сім’ї не створила, бо так їй було на небесах записано. Закохувалася двічі. І двічі мчала у мріях до зоряних мелодій, навіяних вітрами юності, а вдарившись серцем об крижану брилу байдужості і зради, переживала миті нечуваного потрясіння. Після того, вкутавшись у мовчанку і печаль, ішла до лісу, який ні про що не питав, зате все розумів. Неприкаяна і сумна прямувала навмання, бродила хащами, затискаючи долонею серце. Ліс зігрівав її своєю ласкою, огортав спокоєм, захищав мовчазною могутністю, повертав до життя.
Працюючи сільською вчителькою, щомісяця відкладала із зарплатні частину грошей на подарунки самотнім перестарілим та дітям-сиротам, які таємно передавала за відповідну винагороду сільським листоношею. Попрощавшись із школою, відчула свою безпомічність і затужила душею.
Рятував церковний дзвін. Сповіщаючи про Богослужіння, підносив дух до Господніх висот, вкладав у руки ціпок і кликав до храму. Там вона знаходила тепло земне і Боже, заспокоєння та надію, забувала про біль у серці та суглобах і чорну безодню нічних вікон.
Блуд
– Ну то що, з чим пішли, з тим прийшли? – тихо запитав старий паламар, підходячи до гурту людей, що зібралися біля церкви.
– Та Бог його святий знає, куди міг подітися чоловік. Ніби у воду канув! Обійшлись-мо ліси в радіусі сім кілометрів від села, вже дев’ятий день шукаємо. Не минаємо ні рову, ні потоку – гукаємо, кличемо, та ба…
Сьогодні свято Успення пресвятої Богородиці, але люди на те не зважаючи, розійшлися по лісах. «Мо’, вовки з’їли,» – сумно розвів руками Василів сусід.
– Якби з’їли, то хоч який-небудь знак би лишили. Був одягнений, взутий. Не з’їли ж разом з черевиками, – обізвався Дмитро Загородний, витираючи розпашіле лице.
Вечоріло… Людей збиралося все більше і більше.
– Бог його знає, що діяти? Хоча нас і багато ходить на пошуки, але під кожний кущик не заглянеш.
– От би вертоліт найняти! – несміливо обізвався якийсь хлопчина.
– Що там з вертольота побачиш? Галуззя поспліталося, гілля таке буйне, що в лісі аж темно, а ожинники які. Та вони грошей на хліб на мають, не те, що на вертоліт.
– Мабуть, смерть настигла Василя в лісі, стільки днів і ночей без їжі.
– Мо’, яблука які знайшов або груші.
– Ночі вже по-осінньому холодні, а він хворобливий.
– Дивно, що таке трапилось, бо він ті ліси вздовж і впоперек сходив, він кожну стежину в лісі знав, як у своєму саду.
– Блуд вчепився чоловіка, а блуд – то диявол, сатана. Він доти водитиме людину, поки та не знесилиться і не впаде без тями. Мій Степан минулого року заблукав у зворі, то ходив дві доби, кілька разів приходив на одне і те саме місце, а вийти не зміг, – обізвалась Грибова Михайлина. – Коли пастухи зустріли його, то він вже говорити не міг, нікого не впізнавав.
– Людоньки кохані, сусідоньки і родино, зійдіться ще завтра. Може Бог допоможе знайти тата. Якщо мертвий, то хоч похороню по-християнськи, аби собаки кісток не гризли, а душенька не мучилась, – плакала Василева дочка Настя, що прийшла з лісу останньою.
– Чим довше зволікати, тим менше надії на порятунок, – сказав хтось з гурту.
– О, німа Кароля знову прийшла, – завважила якась молодиця.
– Та що з того, все одно нічого не розуміє, не чує, не говорить. Ходить, як мара. Погляд у неї такий зловіщий, як у відьми, – добавила інша.
– Дарма ви так про Каролю, вона добра, милосердна. І чує вона, от тільки не говорить, – обізвалась Каролінина сусідка.
– Ходіть, Каролю, до гурту, чого ви?
Німа несміливо підійшла і кивком голови запитала: «Нема?».
– Нема, нема. Завтра знову підемо шукати.
Чорні очі німої, що двома вуглинками палахкотіли на поораному зморшками обличчі, вражали глибоким сумом. Вона переводила погляд з одного обличчя на інше, притуляючи до грудей порепані руки.
– Хай йому грець цьому життю. Думай щодень, як жити, а ще невідомо, як прийдеться вмирати, – махнув рукою паламар.
Пригнічені люди сумно розходились по домівках.
* * *
Василь, обезсилений до краю, впав під роздвоєний стовбур одинокої берези, що невідомо звідки взялася між молодими соснами.
– Все. Більше ні кроку не ступлю, тут і помру. Це мені за Каролю.
Заплющивши очі, жадібно вдихнув пахучий запах житнього свіжоспеченого хліба, що невідомо звідки взявся у лісі. Опухлі ноги, що досі пекли пекельними вогнями, приємно охолоджувались, ніби опущені в джерельну воду, а з піднебесся виразно доносились мелодії дзвонів:
– Бам… бам… бам…
– Мій ангеле, підведи мене, най визнаю свій гріх не прощений.
– Бам… бам… бам…
– Кароля не могла говорити, ангеле. Та ні, що я кажу… Вона говорила серцем, очима, руками. Як мене зваблювали її загадкові очі, її ніжні уста… Як вона кохала мене… Я зрадив її, ангеле.
– Бам… бам… бам…
– Люди говорили про неї найбрудніші речі, при ній говорили, бо думали, що не чує. Вона все чує, ангеле.
– Бам… бам… бам…
– Кароля втратила дар мови, коли побачила закатованого батька. До того вона говорила і дуже гарно співала, але я її голосу не чув, бо прийшла до нашого села уже німою. Прийшла, тримаючись за мамину руку. Їх називали бесарабцями. Жоден з парубків не наважувався зачепити німої вродливої дівчини. А я… я покохав її, ангеле.
– Бам… бам… бам…
– Денис мій син. Ніхто про це не знає. Я одружився з Катериною, коли йому минув рочок. За німу Каролю знала тільки моя мати. Це вона нас розлучила.
– Бам… бам… бам…
– Я зістарівся, ангеле, але мене все життя супроводжують Каролині очі. Я чую дзвін, та не бачу неба. Вже не Кароля, а засмучений Христос пильно дивиться у мою чорну душу. Настав мій судний день. Врятуй мене, ангеле.
– Бам… бам… бам…
* * *
Йшла густими нетрями, плутаючись у пасмах пожовклої трави, зазираючи під кожен кущик. Йшла сама, втративши надію дочекатись доброї звістки від рятувальників, що кожного дня розходилися по лісах. Йшла, плекаючи надію знайти того, хто, обдуривши жорстоку долю, що прибила їй на уста печать мовчання, обігрів її самотність лагідним поглядом, подарував їй сина і, зникнувши з її життя серед квітучого літа, навіки залишився у серці. Йшла вперше до нього сама.
– Світ повний таємниць, а як на одну поменшає – невелика біда, – розганяла надією смуток.
Коли завагітніла і зрозуміла, що Василь покинув її – пішла з села світ за очі. За кілька днів посивіли волосся і душа. Коли повернулась з Дениском на руках, він уже був одруженим, а маму, що невдовзі після її зникнення померла, похоронили чужі люди.
Отак і жила – самотня, німа, сумна, з тугою у серці і дитиною на руках.
Денис, не маючи і півтора року, почав говорити. Боже, яка ж то була радість для неї, коли вимовив перше слово «мама». Змирилася з долею, заховавшись у сутність життя. Безпросвітна робота і турбота за сина поглинули найкращі роки. До серця стікали і Василеві прикрощі: коли захворів – німо молилася, щоб одужав, коли повдовів – всоте чекала, щоб повернувся. Не судилося. Добре, що Денисові усміхнулася доля – закінчив інститут, одружився, живе у місті. Розтривожене серце тупо щеміло.
– Він мертвий, Боже мій, Боже. Яка німа тиша навкруги, яка недоречна моя гризота на старості літ.
Колючки ожини до крові роздирали Каролине обличчя, боляче впивалися у пальці.