– Яка непроглядна тьма окутує ліси вночі, а дощі… «Я нічого в світі не боюся», – казав колись пригортаючи мене до широченних грудей. – Коли то було… А тепер заблукав у рідних лісах і вибратись з них не можеш.
Вийшла з гущавини, ніби зі сну, і втомлено пішла бором. І раптом почула стогін…
– Це мені причулося, – подумала. Але стогін повторився. Метнулася вправо, пильно вдивляючись під кожне дерево. Побачила… Лежав на густому моху лицем до неба, широко розкинувши руки. Зліва від них почулися голоси людей. Кароля з усіх сил намагалася підняти Василя, але опухле тіло було важке від глини. Він був без свідомості. Голоси наближалися, Кароля вже чула їх зовсім близько. Швидко пішла назустріч, панічно боячись знову загубити Василя. З жахом усвідомила, що люди завернули в другий бік, бо голоси почали віддалятись. Кароля замахала руками, ніби хтось міг її побачити, але німа тиша знову огорнула бір.
– А-а-а! – раптом голосно закричала Кароля і злякалася свого голосу.
– Боже, що зі мною таке? Невже до мене повернувся голос?
– Сюди-и-и! Він ту-у-т! – рознеслося лісом.
Через кілька хвилин Василя обступили сусіди
– Дякувати Господові живий. Диво, справжнє диво, – розводили руками.
– Ми всі ліси обійшли, а він лежить собі під березою, зовсім недалеко від села.
– Місце зачароване, – пошепки промовила стара Воронячка. – Тут сталося диво на всі віки – німа заговорила.
А Кароля була вже далеко. Надривалося-борсалось у грудях серце…
– Слава Богу, що живий, – шепотіла пересохлими вустами.
Стежина в лісі
Мабуть, кожен, хто зустрічався з Яною Ковальською, намагався зазирнути їй в очі. Що в них? Жорстокість, страх, біль, каяття чи щось інше? Але Яна так рідко виходила між люди, що її обличчя, а тим паче очей, не вдавалося майже нікому розгледіти.
Жила в лісі, у просторому, прикрашеному різьбою дерев’яному будинку, саме такому, які будують на турбазах. Широке подвір’я, огорожене високим рівненьким парканом. Видно було, що на обійсті жив неабиякий господар.
– Колись жив, – скаже кожен, хто знав цю родину. Тепер же Яна жила сама, відділена від цілого світу своїм минулим. Старе і мале у селі знало, що вона забила свого чоловіка, за що відсиділа в тюрмі не цілих чотири роки. Ніхто не сподівався, що жінка після такого повернеться до рідного дому, але вона повернулась. Люди з острахом обминали і так відлюдне обійстя, хрестилися, проходячи мимо, бо подейкували, що там бенкетує нечистий.
Неподалік будинку покійний побудував сарай, в якому Яна тримала корову і декілька курок. Сама жила, сама виконувала всю чоловічу і жіночу роботу. Повернувшись з в’язниці, поставила на могилі чоловіка хрест з фотокарткою і написом, що вказував ім’я і прізвище покійного, а також дату народження і смерті. Місця ще залишилось досить і хтось внизу видряпав слова: Загинув від руки убивці – Яни Ковальської.
* * *
Життя кожної людини – це цілий світ з своїми болями і радощами, відкриттями і розчаруваннями. Для Яни цей світ давно втратив усі барви, працею рятувалася від невимовного болю, тяжкий гріх, вчинений десять років тому, не давав душі спокою. Жила ніби у вигнанні, ставши заручницею власного вчинку, в очікуванні ще більших страждань. Кажуть, що якщо тіло страждає, то душа відчуває полегшення. А в неї було навпаки. Болісно завважувала, що страждання не знівечили її вроди, ніби вона знала якусь нікому невідому таємницю краси і здоров’я. Їй судилося щодень опускатися в пекло і відчувати його вогненну мсту. Невитрачену любов віддавала небесам, щодень з відчаєм спостерігала за сходом і заходом сонця. Тікаючи сама від себе, душею тулилася до рідного лісу, що ховав її від людських очей.
* * *
Був кінець серпня – час, коли літо вже не літо і осінь ще не осінь. Скошені отави, полукіпки вівса, жовтіюче листя на вишнях, висохле картоплиння засвідчували, що літо наближається до межі, незважаючи на спекотну погоду. Ранки і вечори віддавали прохолодою.
Яна, набравши десятилітрове відро ожини, повільно брела стежкою до своєї хати. Раптом у високій траві вона побачила скоцюрблене тіло людини. Залишила відро на стежці, з острахом підійшла ближче і уважно придивилась до лежачого. Це був юнак, худий, з блідим виснаженим обличчям. Яна обережно доторкнулася долонею до його чола і зрозуміла, що у хлопця гарячка. Потрясла юнака за плечі, але він не прокинувся, кілька разів вдарила долонею по лиці – даремно. Хлопець був безпритомний. Оглянула його, шукаючи причину такого стану. На опухлій посинілій нозі завважила два маленьких знаки від укусу. Зрозуміла: хлопця вкусила гадюка. Якусь мить стояла, ніби закам’яніла, гарячково шукаючи виходу, а потім, вхопивши хлопця під руки, потягнула стежкою вниз до траси. Тіло було дуже важке, і Яна, обливаючись потом, насилу волокла його. Старалася швидше вийти з лісу. Ноги юнака весь час об щось зачіпались. Він голосно застогнав. Яна зупинилася, схилилася над хлопцем: «Ще трошки, синку, і ми будемо біля дороги, а там зупинимо якусь машину… Ще трошки…»
Біля траси юнак знову знепритомнів.
Надворі смеркалося… Кілька машин проїхало повз них. Яна. залишивши юнака на обочині, стала осеред дороги, розставивши руки. Шофер маршрутного таксі грубо вилаявся, вийшовши з машини, яку зупинив біля самої жінки.
– Син вмирає, будь ласка, допоможіть нам, його вкусила гадюка. Я заплачу вам пізніше, я обов’язково віднайду вас…
У лікарні хлопця, якому стало ще гірше, помістили в реанімаційне відділення. Медсестра з реєстраційною карткою підійшла до Яни, що самотньо сиділа в коридорі.
– Записуйте, – промовила Яна тремтячим голосом: «Ковальський Богдан Янович, дев’ятнадцять років».
Більше вона нічого не могла придумати.
– Я розрахуюся з усіма, – схвильовано заговорила до медсестри, – я вам заплачу, я куплю найдорожчі ліки. В мене є гроші, багато грошей.
– Лікарю, – підбігла до якогось лікаря. – Лікарю, я віддячу всім, я… я дуже багата… врятуйте його.
– Постараємось, – кинув коротко і якось дивно подививсь на неї.
Яна зайшла до вестибюлю, втомлено сіла на одне з крісел і всесильна тиша разом з темрявою огорнули її. В серці знову ворухнулося звичне їй відчуття розпачу, що ніби провадило її по кривавій дорозі. Сиділа серед тиші. а в серці вкотре воскресав темний символ журби, свідок її страшного гріха, причина вічного неспокою.
– Боже, подаруй мені прощення, очисти мою душу, бо вона скапує мукою у пекельний вогонь. Знову згадувала Василя…
Виходила за нього заміж без примусу, без найменшого втручання сторонніх людей. Бігла вечорами на побачення по розквітлій землі, несучи в серці оксамитову мелодію кохання…
Та немовби згинуло все в чорній отруті алкоголю. Він плюндрував її душу найгіршими словами, насолоджуючись кривдою, як вином, задихаючись від люті. І одного разу вона не витримала… Вхопила зі столу порожню пляшку з-під горілки і жбурнула нею у чоловіка. Отак він і залишився лежати в її пам’яті з розтрощеною головою і страшними очима, в яких застиг передсмертний жах…
Відтоді зоряний вир небес перестав вабити Яну чарами ночі, небо посуворішало, стало важким і недосяжним. А вона безсонними ночами вдивлялася у чорну безодню свого майбутнього, звідки моторошно проглядали холод і темрява. Якась нелюдська сила помагала їй жити і пам’ятати кожну хвилю про неминучість смерті.
На другий день здала кров для названого сина. Відчуття тривоги за його життя стало таким сильним, що навіть відганяло думи про злочин. Вона тулилася до стіни у лікарняному коридорі, намагаючись зазирнути до палати. Тільки на мить їй вдалося побачити біліше від крейди обличчя юнака і худу, простягнену поверх ковдри руку, до якої була підключена крапельниця.
Надвечір вийшла з лікарні. Останній автобус до села вже від’їхав і вона пішла через поля пішки. Серце аж стогнало від нудьги і тривоги, які ніколи не знали спочину і пильнували її цілодобово.